Розділ «Похвала гпупоті»

У.Е.: Лакмус дозволить визначити, чи ми в середовищі кислому, чи в лужному. Лакмус так само дозволить нам знати в кожному з випадків, чи ми бачимо тупака, чи дурня. Але повернімося до вашого порівняння між глупотою та брехнею: брехня не завжди є вираженням тупості чи дурості. Це може бути і всього-на-всього помилка. Птолемей щиро був переконаний в тому, що Земля — нерухома. Він помилився, бо не мав достатньої наукової інформації. Але, можливо, завтра ми відкриємо, що Земля не обертається навколо Сонця, і віддамо належні почесті прозорливому Птолемею.

Діяти зі злого умислу — це свідомо казати протилежне тому, що вважають правдою. Але помилок ми завжди припускаємося ненавмисно. Помилки пронизують всю історію людства, і це на краще, бо інакше ми були би богами. Поняття «брехні» я вивчав, і воно направду дуже тонке. Є правда, що стає наслідком імітації чогось оригінального, що мало би зберегти, як і першоджерело, досконалу ідентичність. Поміж оригіналом і фальсифікатом є щось невловиме — в тому сенсі, який мав на увазі Ляйбніц. Помилка тут ґрунтується на тому, що прикмету справжнього надали чомусь, що, як ми самі знаємо, є підробним. Також є хибні розмірковування Птолемея, який, щиро кажучи, помилявся. Але тут не йдеться про спробу змусити нас вважати, що Земля нерухома, в той час як ми знаємо, що насправді вона обертається навколо Сонця. Ні, Птолемей справді вважав, що Земля не рухається. Фальсифікація не має нічого спільного з тим, що ми з дистанції часу вважаємо простою помилкою, як це сталось із Птолемеєм.

Ж.-К.К.: З такими точностями ми не полегшуємо собі роботу над визначенням: Пікассо визнавав, що міг писати й фальшивки «Пікассо». Він навіть вихвалявся, що робив найкращі підробки Пікассо в світі.

У.Е.: Кіріко також визнавав, що писав фальшивих «Кіріко». Та і сам я мушу сказати правду, що виготовлював фальшивку «Еко». Один італійський сатиричний журнал, щось на кшталт «Charlie Hebdo», підготував спеціальний випуск «Соггіеге della Sera», присвячений прибуттю марсіан на Землю. Звісно, це була неправда. І мене попросили написати статтю-фальшивку як пародію на Умберто Еко.

Ж.-К.К.: Це допомагає відокремитися, віддалитися від себе самого, від тіла, від предмету. Від духу.

У.Е.: Але, перш за все, спосіб критикувати себе, виставити напоказ наші вади, адже саме їх я маю показати «імітуючи Еко». Вправа зі створення фальшивого себе насправді дуже корисна.

Ж.-К.К.: Та ж штука із дослідженням глупоти, що зайняло чимало років. Це був довгий період, протягом якого Бештель і я дуже спрагло читали лише погані книжки. Ми порпались у бібліотечних каталогах і, читаючи деякі книжки, уявляли, які скарби можуть на нас чекати. Коли у вашому списку виявляється книжка назви на кшталт «Про вплив велосипеда на мораль», ви можете напевно сподіватися, що це — золота жила.

У.Е.: Проблема постає, коли божевільне входить у ваше власне життя. Як я вже казав, якось досліджував безумців, яких друкували у «vanity press», і мені було очевидно, що до їхніх ідей я ставлюся з іронією. Але дехто з них іронії не оцінив і надсилав мені листи з подяками за увагу до їхніх думок. Так само було з «Маятником Фуко», який сприйняли буквально шукачі «істини» та виявили щодо книжки неочікуваний ентузіазм. Я досі отримую (або, що ще краще, моя дружина чи секретарка, котрі їх фільтрують) дзвінки від певних Великих Майстрів ордену тамплієрів.

Ж.-К.К.: Наведу приклад, для сміху, листа, який було опубліковано в «Словнику глупоти», і ви зрозумієте чому. Ми знайшли його в «Огляді апостольських місій» (так, є навіть таке). Отець дякує своєму співрозмовнику за надання чарівної води, що вплинула на «хворого» дуже позитивно, але «по-своєму»: «Я поїв його потай протягом дев'яти днів, а він, лишаючись протягом чотирьох років між життям і смертю, опираючись мені з безнадійною впертістю та богохульствами, від яких я аж тремтів, згас на дев’ятий день у почуттях каяття, і це було ще більш утішним тому, що я на це не чекав».

У.Е.: Складність, яку ми маємо при визначенні цього типа як кретина, тупака чи дурня, полягає в тому, що дані категорії є ідеальними, як би їх назвали німецькі філософи, «Idealtypen». Проте, зазвичай ми в одній особі знайдемо суміш усіх трьох ознак. Реальність складніша за типологію.

Ж.-К.К.: До цієї теми я не повертався протягом багатьох років, але вражений тим, як стимулює вивчення глупоти. І не лише тому, що вона повертає сумнів у сакральності книжки, але тому, що вона веде нас до відкриття того, чим був кожен із нас, адже ми спроможні у будь-який час виголосити якусь подібну дурницю. Ми завжди на межі того, щоб сказати дурню. Ось я цитую фразу не чиюсь, а таки Шатобріана. Він говорить про Наполеона, котрого зовсім не любив: «Це справді великий переможець у битвах, але, поза цим, будь-який з генералів уміліший».

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би уточнити, звідки ця пристрасть до того, що дозволяє усвідомити в людині межі та недосконалості? Чи це не приховане вираження співчуття?

Ж.-К.К.: В певний момент мого життя, коли мені було близько тридцяти років, коли я саме закінчив навчання у вищій школі та закінчив класичний гуманітарний курс, у мені щось наче клацнуло. Я був солдатом на Алжирській війні 1959-1960-х років… І там несподівано відкрив повну непотрібність, я б навіть сказав марність усього того, чого мене навчили. На той час я прочитав тексти про колонізацію, тексти такі дурні і такі жорстокі, що раніше й уявити собі не міг, які ніхто раніше мені не показував. Так я почав казати собі, що було би цікаво зійти з битої стежки та відкрити для себе манівці, невторовані дороги, нетрі та навіть болота. Гі Бештель, у свою чергу, пройшов подібний шлях, що й я. Ми познайомилися на підготовчих класах після ліцею.

У.Е.: Я думаю, що в різний спосіб, але ми на одній хвилі. Я написав у тексті, який ви в мене попросили для підсумку енциклопедії «Смерть і Безсмертя»,[17] що для можливості прийняти ідею свого кінця потрібно переконати себе в одному: після вашої смерті залишаться тільки дурні, і на них більше не варто витрачати часу. Такий парадоксальний спосіб просунути думку, що ми протягом усього нашого життя розвивали великі чесноти людства. Людина — надзвичайна істота. Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові, вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат. Тож, вирішивши говорити про глупоту, ми в певному сенсі віддаємо почесті цій наполовину геніальній, наполовину дурній істоті. І відколи ми починаємо наближатися до смерті — а це властиво нам обом, — то нам починає здаватися, що дурість є найсерйознішою вадою. І це точно найліпший спосіб утішитися. Якщо сантехнік приходить до мене додому полагодити кран, який у ванні протікає, бере з мене багато грошей за роботу, а після його візиту ми виявляємо, що крани і далі течуть, я заспокоюся, сказавши дружині: «Це кретин, бо інакше він би не займався ремонтом кранів. Він стане професором семіології в університеті Болоньї».

Ж.-К.К.: Найперше, що відкриваєш, вивчаючи глупоту, це те, що ти й сам — дурень. Звичайно. Не можна безкарно вважати інших дурнями, не усвідомлюючи, що глупота — це дзеркало, яке ті інші нам простягають. Це дзеркало постійно тут, воно точне і не криве.

У.Е.: Тут ми натрапляємо на парадокс Епіменіда, який каже, що всі критяни — брехуни. Оскільки Епіменід — критянець, то він — брехун. Якщо дурень каже вам, що всі інші — дурні, то факт, що він дурень, не означає, що він не має рації. А якщо він додає, що всі інші — дурні, «як і він», то це свідчить про його розум. Тож він не дурень. Бо інші ціле життя проживають, забувши, хто вони такі.

Є також ризик натрапити на інший парадокс, описаний Овеном. Всі люди дурні, окрім вас і мене. Проте і ви, десь у глибині, якщо подумати…

Ж.-К.К.: Наш дух марить. Всі книжки, що їх ми колекціонуємо, свідчать про карколомні виміри нашої уяви. Особливо складно розрізнити, з одного боку, блукання думки, безумство та, з іншого боку, глупоту.

У.Е.: Інший приклад тупості, який мені спадає на думку, стосується Нехауса, автора памфлету про розенкрейцерів, написаний 1623 року, коли у Франції міркували, чи є вони насправді. «Уже той факт, що вони від нас ховаються, приховуючи своє існування, демонстрація того, що вони існують», — стверджує цей автор. Доказом існування є заперечення існування.

Ж.-К.К.: Це аргумент, який я готовий прийняти.