Розділ «Ніщо не зупинить марнославство»

Інший приклад «vanity press» (але подібних публікацій можна згадати ще цілу купу) — це праця, яка в мене є у колекції, «Біографічний словник італійців-сучасників». Принцип полягає в тому, що за появу в цьому словнику потрібно заплатити. Там можна знайти «Павезе Чезаре, народився 8 вересня 1908 року» з уточненням: «Перекладач і письменник». Все. Далі можете знайти аж дві сторінки, присвячені Паоліцці Деодато, про якого ніхто ніколи не чув. Поміж цих анонімів є, можливо, найвеличніший з них — такий собі Джуліо Сер Джіакомі, що вчинив товсту книжку на 1500 сторінок, де міститься його листування з Ейнштейном і Пієм XII і де оприлюднені лише його листи до обох адресатів, адже, звісно, жоден із двох йому не відповідав.

Ж.-К.К.: Якось я видав книжку «коштом автора», але без жодних сподівань її продавати. В ній ішлося про актора Жана Карме. Її я написав після смерті актора, адресована вона кільком близьким людям, книжку набрав на комп'ютері я сам із допомогою однієї помічниці. Згодом ми її прошили, видали всього п’ятдесят примірників. Сьогодні хто завгодно може «зробити» книжку. Поширення — це вже інша історія.

У.Е.: Одна італійська щоденна газета, до речі, дуже серйозна, пропонує своїм читачам редагувати їхні тексти на замовлення ще й за смішні гроші. Імен редакторів на такому творі не стоятиме, бо вони не хочуть брати на себе відповідальність за авторські ідеї. Без сумніву, подібні речі можуть зменшити активність «vanity press», але, імовірно, піднімуть активність марнославних осіб. Ніщо не зупинить марнославство. Але в цій історії є і позитивний бік. Ці видання — анонімні, так само в інтернеті вільно циркулюють ніде більше не опубліковані тексти, які є сучасною формою «samizdat», тобто самвидаву, єдиного способу безцензурно поширювати ідеї в умовах диктатури. Всі ті, хто раніше видавав самвидав на власний страх і ризик, можуть публікувати тексти в мережі без великої небезпеки для себе.

Та техніка самвидаву дуже стара. Можна знайти книжки XVII століття, опубліковані в містах із назвою Франкополіс або щось подібне, тобто у вочевидь вигаданих містах. Ішлося про книжки, за які їхніх авторів могли звинуватити в єресі. Знаючи про це, письменники та видавці виготовляли їх підпільно. Якщо у вас є в бібліотеці книжка того часу, що не має окремої сторінки з іменем видавця, значить, у вас — підпільно видана книжка. Таких не бракувало. Максимум, що ви могли зробити в часи сталінської диктатури, якщо були не згодні з політикою партії, це видавати самвидав. І ваш текст міг циркулювати більш або менш таємно.

Ж.-К.К.: В Польщі 1981–1984 років руки анонімів такі тексти поширювали таємно, просовуючи під двері.

У.Е.: Інформаційний маятник хитнувся так, що в демократіях, де в принципі цензури немає, за подібним принципом поширюють тексти, які відмовилися друкувати всі видавництва і які автор викладає в мережі. Я знав молодих італійських авторів, які так і чинили. І частині з них це принесло успіх. Видавець прочитав один із текстів і зателефонував.

Ж.-Ф. де Т.: Здається, тут ми апелюємо до духу надійності видавництв. Але ми добре знаємо, що її нема. Це ще одна потішна і заплутана сторінка історії книжки. Можливо, варто таке трохи обговорити. Видавці прозорливіші за авторів?

У.Е.: Вони довели, що можуть іноді бути достатньо дурними, щоби відмовитися друкувати деякі з шедеврів. Насправді ідеться про одну зі сторінок історії дурості. «Можливо, я трохи й обмежений, але я не спроможний зрозуміти, навіщо присвячувати тридцять сторінок розповіді про те, як хтось то лягає в ліжко, то встає, так і не спромігшись заснути». Ідеться про першу внутрішню рецензію у видавництві на «В пошуках втраченого часу» Пруста. І от ще про Мобі Діка: «Мало шансів, що цей твір зможе зацікавити молоду аудиторію». Флоберу про «Мадам Боварі» писали: «Пане, ви поховали ваш роман у мішанині деталей, які дуже добре описані, але абсолютно поверхові». Колетт писали про її «Клодін у школі»: «Боюся, ми зможемо продати хіба з десяток примірників». Джорджу Оруелу про «Ферму тварин»: «У Сполучених Штатах Америки неможливо продати історію про тварин». Про «Щоденник» Анни Франк: «Ця дівчинка, здається, не розуміє, що її книжка може бути нічим іншим, окрім як об’єктом цікавості». Але таке трапляється не лише серед видавців, але й серед продюсерів з Голлівуду. Ось судження шукача талантів «talent scout» про першу виставу Фреда Астера 1928 року: «Він не вміє грати, не сміє співати, він лисий і має якісь рудименти в царині танцю». І про Кларка Гейбла: «Що робити з тим, у кого такі вуха?»

Ж.-К.К.: І від цього списку насправді паморочиться в голові. Спробуймо уявити на загал усе, що було написане і видане в світі, і те, яку частку з цього складають справді прекрасні, зворушливі, незабутні речі, ну чи бодай просто ті твори, що просто варті прочитання. Скільки їх? Один процент? Одна тисячна? У нас є дуже висока ідея книжки, ми її охоче сакралізуємо. Але в реальності, якщо добре придивитися, на диво велика частина наших бібліотек складається з книжок, написаних або людьми без таланту, або кретинами, або безумцями. Серед двох чи трьох тисяч сувоїв, які містились у Олександрійській бібліотеці і які згоріли, було, напевно, багато дурниць.

У.Е.: Я не вірю, що в Олександрійській бібліотеці було так багато книжок. Ми завжди перебільшуємо, коли говоримо про античні бібліотеки, про це вже ішлося. Вже доведено, що в найвідоміших бібліотеках Середньовіччя зберігалося заледве чотири сотні книжок! Звісно, в Олександрії їх могло бути більше, тому що за переказами під час першої пожежі в часи Цезаря згоріло лише одне крило, сорок тисяч сувоїв. В будь-якому разі, варто обережно порівнювати наші бібліотеки з бібліотеками Античності. Виготовлення папірусу не можна порівняти з виробництвом друкованих книжок. На створення унікального сувою чи рукописного кодексу потрібно набагато більше часу, ніж на друк великої кількості примірників тієї ж книжки.

Ж.-К.К.: Але Олександрійська бібліотека була дуже амбітним проектом, це була державна бібліотека, що її не можна порівняти ані з бібліотекою короля, навіть великого короля, ані з бібліотекою монастиря. Олександрійську бібліотеку радше можна порівняти з бібліотекою в Пергамі, яка теж згоріла. Доля будь-якої бібліотеки — можливість згоріти.

Ж.-Ф. де Т.: Та ми знаємо, що у вогні горять не тільки шедеври.

Ж.-К.К.: Полегшення. Більшість книжок без смаку зникають, з яких частина, проте, була винятково розважальною чи навіть, певною мірою, корисною. Читання подібних книжок завжди нас тішить протягом життя. Інші книжки завжди нас непокоїли в сенсі ментального здоров’я їхніх авторів. А ще ми знаємо книжки погані, агресивні, сповнені ненависті, образ, закликів до злочинів і війни. Так, направду страшні книжки. Об’єкти смерті. Якби ми були видавцями, то чи надрукували би «Mein Kampf»?

У.Е.: У деяких країнах ухвалені закони проти негаціоністів, які заперечують Голокост. Але є відмінність між правом не видавати книжку і правом знищувати книжку, яка вже була видана.

Ж.-К.К.: Вдова Селіна, наприклад, завжди перешкоджала виданню роману «Дрібниці для погрому». Був час, як я пам'ятаю, коли знайти цей роман було неможливо.

У.Е.: В антології моєї «Історії потворності» я обрав фрагмент із цих «Дрібниць», який був присвячений потворності єврея в очах антисеміта, але коли видавець надіслав запит на відтворення фрагмента цього твору, вдова відмовила. Що не означає, що повний текст роману не можна знайти в інтернеті на якому-небудь нацистському сайті, звичайно ж.

Я говорив про божевільних, які обстоюють хронологічну першість їхньої національної мови. І ось один із кандидатів, який запропонував істини, наполовину вірні, наполовину суперечливі. В будь-якому разі, його звинуватили у єресі і він лише дивом уникнув спалення. Маю на увазі «Prae-Adamitae» Ісаака Пейрера, французького протестантського автора XVII століття. Він писав, що світові — не шість тисяч років, як було сказано в Біблії, тому що знайдено китайські генеалогії, які сягають у давніші часи. Місія Христа, що прийшов, аби врятувати людство від первородного гріха, не цікавила нікого, крім тогочасних середземноморських євреїв, бо інші світи первородний гріх не зачепив. Подібну проблему порушили вільнодумці, коли говорили про множинність світів. Якщо гіпотеза про множинність світів була правильною, то як обґрунтувати той факт, що Христос прийшов саме на Землю і нікуди більше? Хіба що уявити, як його розіп'яли на багатьох планетах…

Ж.-К.К.: Коли ми працювали разом із Бунюелем над «Молочним шляхом», фільмом, який ілюстрував єресі християнської віри, я придумав сцену, що нам дуже сподобалася, але коштувала надто дорого, тому у фільмі її немає. Летюча тарілка робить аварійну посадку, і її кришка, чи то пак кокпіт, піднімається. Звідти виходить зелена істота з антенами і розмахує хрестом, до якого цвяхами прибита інша зелена істота з антенами.

Щоб не надто заглиблюватися, я би хотів на мить повернутися до іспанських конкістадорів. Їхньою проблемою після висадки в Америці була спроба зрозуміти, чому тут ніколи не чули ні про християнського бога, ні про Христа, ні про Спасителя. Хіба Христос не казав іти і навчати різні народи?

Бог не міг помилитися, просячи своїх учнів навчати людей нової істини. Логічним висновком був такий: «Бог не захотів їх у своєму царстві». Хтось, аби виправдати американських індіанців, дійшов до того, що винайшов фальшиві хрести, що їх вони, мовляв, знаходили там і усвідомлювали присутність християнських апостолів, які нібито бували на цій землі до прибуття іспанців. Але оману було викрито.