Розділ «Частина третя»

А ось, як на мене, найгірше їхнє лицемірство: навіть ті, що наказують, удають чесноти тих, що служать.

«Я служу, ти служиш, ми служимо» — так молиться тут лицемірство можновладних,— та лихо, коли перший владар є тільки першим слугою!

Ох, навіть у їхнє лицемірство залетіла цікавість мого погляду, і я добре розгадав їхнє мушине щастя і дзижчання на освітленій сонцем шибці.

Скільки бачу я доброти, стільки й немочі. Скільки справедливості й співчуття, стільки й немочі.

Всі вони один в один, круглі, правильні й доброзичливі, як одна в одну круглі, правильні й доброзичливі піщинки.

Скромно обняти маленьке щастя — це вони проголошують «смиренністю»! І одразу ж скромно косують на ще одне маленьке щастя.

По суті, вони у простоті своїй найдужче прагнуть лише одного: щоб ніхто не завдавав їм болю. Тому вони запобігають перед кожним і кожному догоджають.

Та це боягузтво,— навіть коли його назвати чеснотою.

Коли ж цим малим людям доводиться говорити грубо, то я чую лише їхній хрип — бо від кожного свіжого струменя вони хрипнуть.

Вони спритні — у їхніх чеснот спритні пальці. Та їм бракує кулаків, їхні пальці не вміють стискатися в кулак.

Чеснотою вважається усе, що робить скромним і приборканим; так вовка обернули на собаку, а саму людину — на найвигіднішу для людини свійську худобу.

— Ми поставили наш стілець посередині,— каже мені їхній осміх,— однаково далеко від конаючих гладіаторів і від удоволених свиней.

Але ж це — посередність, навіть якщо вона зветься поміркованістю.

З

Я ходжу серед людей і кидаю чимало слів,— та вони не вміють ні взяти, ні зберегти.

Вони дивуються, що я не нарікаю на їхню хтивість і розпусту, але ж я, воістину, не беруся ще й остерігати їх від кишенькових злодіїв!

Вони дивуються, що я не беруся направляти і правити їхній розум,— ніби їм ще бракує розумак, чиї голоси скриплять, мов грифель на аспідній дошці!

А коли я закликаю: «Кляніть усіх дияволів страху всередині себе, що намовляють зойкати, складати долоні й поклонятися»,— вони волають:

— Заратустра — безбожник.

Надто вже ревні в цьому проповідники смирення, і, власне, їм люблю я кричати в самісіньке вухо: «Так! Я — Заратустра, безбожник!»