Розділ «Частина третя»

Я ніби півень на чужій пташарні, мене клюють навіть кури,— та я не тримаю зла на курей.

Я поштивий до них, як і до всякої дрібної недогоди; наїжачуватись проти мізерії видається мені мудрістю, гідною тільки їжака.

Всі вони, сидячи ввечері біля вогнища, судять про мене,— судять про мене, але на думці в них не я!

Я дізнався, як знову опинитись у тиші: їхній галас круг мене мов покровом огортає мої думки.

Вони собі галасують: «Що несе нам ця темна хмара? Пильнуймо, щоб вона не принесла зарази!»

А недавно якась жінка шарпнула до себе дитину, що тягнулася до мене. «Заберіть дітей! — кричала вона.— Такі очі обпалюють дитячі душі».

Коли я говорю, вони кашляють, гадаючи, ніби кашель захистить від могутнього вітру — не здогадуються, як шаленіє моє щастя.

— На Заратустру ми не маємо часу,— заперечують вони; але чого вартий час, у якому «нема часу» для Заратустри?

Навіть коли вони славлять мене, хіба міг би я спочити на їхній славі? їхня хвала — мов терновий пояс, від якого свербить, навіть коли його зняли.

Серед них я дізнався й про таке: той, хто хвалить, вдає, ніби віддає належне; насправді ж він сподівається на щедріший дарунок.

Спитайте у моєї ноги, чи подобається їй їхній спосіб хвалити і надити? Воістину, під такий такт і такий тік-так не хочеться ні танцювати, ні стояти спокійно.

Вони б хотіли хвалою принадити мене до маленьких чеснот, а мою ногу намовити до тік-такання маленького щастя.

Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони стали меншими і дедалі меншають — такими їх робить їхнє вчення про щастя і чесноти.

Однак і в чеснотах вони скромні — бо шукають вдоволення. А з удоволенням сумісна тільки скромна чеснота.

Правда, вони по-своєму вчаться кроку і поступу,— та я називаю це шкутильганням.— Цим вони стають на заваді всім, хто поспішає.

Чимало з них іде вперед і воднораз, скрутивши шию, дивиться назад,— таких я залюбки штовхаю.

Ноги й очі не повинні ні брехати, ні закидати одне одному за брехню. Та малі люди на брехні не бідні.

Декотрі з них мають свої жадання, та більшість лише скоряється чужим. Декотрі з них щирі, та більшість — погані актори.

Є серед них актори підсвідомі, а є актори підневільні,— щирі ж — завжди рідкість, надто щирі актори.

Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.