Розділ «Частина третя»

Блукаючи самотою, чого жадала моя душа серед ночі на плутаних стежках? Підіймаючись у гори, кого, як не тебе, шукав я на верхів'ях?

А мої блукання й підкорення гір,— хіба не були вони потребою, спробою зарадити безпорадному? Тільки літати хоче моє жадання, літати у твоїх просторах!

Що було мені ненависнішого за повзучі хмари й за все, що поганить тебе? Навіть власну ненависть я ненавидів, бо вона поганила тебе!

Я лютий на повзучі хмари, на цих скрадливих, хижих кішок,— у тебе й у мене вони відбирають те, що належить нам спільно,— велетенське, безмежне право казати «Так» і «Амінь».

Ми люті на тих звідників і змішувачів — на повзучі хмари — на тих половинчастих, що не навчилися ні благословляти, ні проклинати від усієї душі.

Краще я сидітиму в бочці під затуленим небом, краще сидітиму в безодні без неба, ніж бачитиму тебе, ясне небо, споганеним повзучими хмарами!

Часто мені хотілося приколоти їх зазубреними золотими дротами блискавок, аби бити, наче грім, по казану їхнього черева,—

розгнівано бити і лупцювати, бо вони крадуть у мене твоє «Так» і «Амінь»! О чисте небо наді мною! О світле! Безодне світла! — вони крадуть у тебе моє «Так» і «Амінь»!

Вже краще для мене галас, грім і прокльони негоди, ніж цей обачний, нерішучий котячий спокій; навіть серед людей я найдужче ненавиджу всіх проноз, половинчастих, непевних і нерішучих, як повзучі хмари.

«Хто не може благословляти, нехай навчиться проклинати!» — ця ясна настанова впала мені з ясного неба, навіть темної ночі ця зірка сяє на моєму небі.

Одначе я той, хто благословляє і стверджує, тільки б ти було довкруг мене, чисте! Ясне! Ти — безодня світла! — і тоді моє ствердження благословить усі безодні.

Я став тим, хто благословляє і стверджує,— я довго боровся і був борцем, аби нарешті вивільнити руки для благословення.

І ось моє благословення: над кожною річчю бути її власним небом, круглим шатром, блакитним дзвоном і довічною непохитністю. Щасливий, хто так благословляє!

Адже всі речі охрещені у джерелах вічності й по той бік добра і зла, а добро і зло — тільки минущі тіні, волога скорбота й повзучі хмари.

Воістину, це не огуда, а благословення, коли я вчу: «Над усіма речами небом здіймається випадок, невинність, відвага і завзяття».

Відвага — найдавніша шляхетність світу, я повернув її всім речам, звільнивши їх від рабської покори меті.

Таку свободу й таку небесну безхмарність я поставив, наче блакитний дзвін, над усіма речами, коли навчав: «Над ними і в них не тяжіє ніяка «одвічна воля».

Завзяття і дурощі ставлю я на місці тієї волі, коли навчаю: «Тільки здоровий глузд у всьому — неможливий!»

Однак дещиця розважливості, зернини мудрості розсіяні від зірки до зірки,— ця розчина домішана до всього: через глупоту до всіх речей домішана мудрість!

Дещиця мудрості ще можлива, та в усіх речах я виявляв таку блаженну безтурботність: вони воліють танцювати — ногами випадку.