Розділ «Частина третя»

О надвечір'я мого життя! О щастя сподіваного вечора! О пристань у відкритому морі! О мир серед непевності! Я так вам усім не довіряю!

Воістину, я не довіряю вашій підступній красі! Я схожий на закоханого, що не довіряє надто ласкавій усмішці.

Як він, ревнивець, відштовхує кохану і не може за суворістю приховати ніжності, так і я відштовхую від себе годину свого щастя.

Геть від мене, щаслива годино! З тобою я несамохіть почув себе щасливим! Я ж приготувався до найглибшого страждання — невчасно ти завітала!

Геть від мене, щаслива годино! Краще шукай собі притулку там — у моїх дітей! Поспіши й благослови їх моїм щастям ще перед вечором!

Спадає вечір, заходить сонце. Відступилося моє щастя!

Так казав Заратустра. І цілу ніч чекав свого нещастя,— але марно. Ніч була ясна й тиха, а щастя підступалося до нього дедалі ближче. Під ранок Заратустра засміявся у серці і сказав глузливо: «Щастя залицяється до мене. Це тому, що я не залицяюся до жінок. А щастя — жінка».

ПЕРЕД СХОДОМ СОНЦЯ

О чисте небо наді мною! О глибоке! Безодне світла! Вдивляючись у тебе, я тремчу від божественних поривань.

Розчинитись у твоїй висоті — ось де моя глибина!

Заховатись у твоїй чистоті — ось у чому моя невинність!

Ти ховаєш свої зірки, немов божественна краса — Бога. Ти мовчиш: у цьому для мене твоя мудрість.

Мовчки з'явилося ти сьогодні над розбурханим морем: ти освідчуєшся моїй душі у своїй сором'язливості й любові.

У твоїй прекрасній появі, в тому, що ти сховалося за красою, в тому, що ти німуєш, виказуючи всю свою мудрість,

невже б я не вгадав твоєї сором'язливої душі! Ти прийшло до мене, найсамотнішого, раніше за сонце.

Ми споконвіку друзі: спільні у нас скорбота, страх і глибина, навіть сонце у нас одне.

Нам не потрібно слів, бо знаємо надто багато: мовчанням подаємо знак, усмішкою говоримо.

Хіба ти не світло мого полум'я? Хіба твоя душа не посестра моєї розважності?

Ми разом навчалися усього, разом навчалися підійматися над собою до самих себе і безхмарно посміхатися,—

з далекої далечі безхмарно посміхатися осяйними очима, коли під нами нуртують примус, прагнення і провина.