Розділ «Частина третя»

Якби я сам перед ними не зітхав і не цокотів зубами, терпляче дозволяючи кутати себе в їхнє співчуття!

Мудра пустотливість і зичливість моєї душі в тому, що вона не приховує в собі зими і хуртовин, не приховує, що вона попечена морозом.

В одного самотність — це втеча недужого, а в другого — втеча від недужих.

Нехай ці вбогі, заздрісні шахраї круг мене чують, як я цокочу зубами й зітхаю від зимової холоднечі! Дарма, що зітхаю й цокочу,— я все ж утік з їхніх напалених покоїв.

Нехай вони шкодують мене й зітхають разом зі мною, що я попечений морозом. «Від криги пізнання він усе-таки задубне!» — нарікають вони.

А тим часом я бігаю відважним кроком уздовж і впоперек по своїй горі Оливній,— тішачись на осонні гори Оливної, я співаю і глузую з усякого співчуття.

Так співав Заратустра.

ПРО ТЕ, ЯК ОБМИНАТИ

Отже, поволі проходячи крізь численні народи й розмаїті міста, Заратустра кружним шляхом повертався в гори до своєї печери. Та ось він зненацька підійшов до брами великого міста,— аж тут до нього з розкритими обіймами кинувся біснуватий блазень і заступив дорогу. Це був той самий блазень, котрого люди звали Заратустриною мавпою, бо він перейняв трохи з його слова і мови і полюбляв черпати зі скарбниці його мудрості. Блазень так заговорив до Заратустри:

— О Заратустро, це велике місто: тут тобі нема чого шукати,— а втратити можеш усе.

Навіщо тобі в'язнути в цьому болоті? Пошкодуй ноги! Плюнь радше на міську браму і повертай назад!

Для думок самітника тут пекло: великі думки ошпарюють живцем і варять маленькими шматочками.

Усі великі почуття тут перетлівають, тільки торохтять пересохлі калатала мізерних почуваннячок!

Хіба ти не чуєш смороду бойні й корчми, де частують духом? Хіба над цим містом не стоїть сопух зарізаного духу?

Хіба ти не бачиш душі, котрі висять тут зібганим брудним лахміттям! А з цього лахміття роблять газети!

Хіба ти не бачиш, як дух тут обернувся на гру словами? Він вибльовує огидні слова-помиї! А з тих помиїв роблять газети!

Тут нацьковують одне одного, та не знають нащо. Розпалюють одне одного і не знають навіщо. Баламкають у всі дзвони і видзвонюють золотом.

До всього охололі, шукають тепла у чарці вогнистої, понад міру розпалені, шукають охолоди біля заморожених розумів,— усім тут муляє і свербить почути про себе громадську думку.

Тут затишно всім попустам і розпустам, є тут, звісно, і чеснотливі,— багато послужливої служивої чесноти.

Багато послужливої писарської чесноти з намозоленими сідалищами і чекалищами, ощасливленої нагрудними зірочками і плоскогепими доньками-опудалами.