Розділ «Частина третя»

мовчазне зимове небо, яке навіть не згадує про сонце!

Хіба не воно навчило мене довго і ясно мовчати? А може, воно навчилося від мене? Або ж мовчання кожен з нас винайшов сам?

Усі хороші події стаються тисячократно; всі добрі, пустотливі події з насолодою стрибають у буття: хіба можуть вони стриматись — після першого разу!

Довге мовчання також добре і пустотливе, а ще хороше дивитися, мов зимове небо, круглими очима на ясному обличчі,—

мов зимове небо, не згадувати про своє сонце й про своє нездоланне, як сонце, жадання,— воістину, я добре засвоїв це мистецтво зимових пустощів.

Моя найулюбленіша зла витівка і моє мистецтво полягають у тому, щоб мовчання навчилося не виказувати себе мовчанням.

Торохкаючи словами й гральними костями, я пускаю ману на тих, що врочисто чекають; нехай мої жадання й мета будуть незвісні тим пильним наглядачам.

Я винайшов довгу, ясну мовчанку, щоб ніхто не міг зазирнути в глибину моєї душі і в мої жадання.

Мені траплялося багато розумних, котрі затуляли полою обличчя і каламутили свою воду, щоб ніхто не бачив і не міг прозирнути їх.

Та саме до них підходили ще розумніші невіри і розгадники, саме з них вони витягали найпотаємнішу рибу!

А з усіх мовчунів, як на мене, найрозумніші ясні, сумлінні й прозорі: адже їхня суть залягає так глибоко, що навіть найпрозоріша вода їх не виказує.

Сніжнобороде мовчазне зимове небо наді мною,—о сива голово з круглими очима! Ти небесний символ моєї душі та її завзятості!

Хіба я не мушу ховатися, мов той, хто проковтнув золото,— щоб мені не випатрали душу?

Хіба я не мушу ставати на диби, щоб усі заздрісники і зловтішники не помітили моїх довгих ніг?

Ох, продимлені, тепличні, зужиті, відквітлі, скорботні душі,— хіба ваша заздрість стерпіла б моє щастя!

Отож на своїх вершинах я показую їм тільки кригу й зиму, приховуючи, що моя гора підперезана ще й усіма поясами сонця!

Вони чують тільки посвист хуртовин — і не чують, що я літаю ще й над теплими морями, мов жагучі, важкі, гарячі південні вітри.

Вони бідкаються моїми знегодами й недогодами — та моє слово проголошує: «Не забороняйте недогоді приходити до мене: вона невинна, як дитя!»

Хіба могли б вони стерпіти моє щастя, якби я не закутав його в знегоди, зимові негоди, у шапки з білих ведмедів і в пелени засніженого неба!

Якби я сам не зглянувся на їхнє співчуття,— на співчуття заздрісників і зловтішників!