Розділ «Частина третя»

Гудзувате й покручене, гнучке і незламне постане воно над морем — живим маяком неподоланного життя.

Там, де бурі поринають у море, а хоботи гір п'ють воду, там удень і вночі кожне дерево стоятиме на чатах, випробовуючи й пізнаючи себе.

А коли пізнає і випробує, то вже знатиме, чи мого воно роду і вдачі: чи володіє безмірним жаданням, чи мовчазне, навіть коли говорить, і чи, віддаючи, вдає, ніби бере,—

щоб стати колись моїм послідовником, творити і святкувати разом із Заратустрою,— стати тим, що писатиме мою волю на моїх скрижалях,—заради повнішого довершення всього сущого.

Заради нього і схожих на нього я мушу довершити самого себе,— тому зрікаюся свого щастя й офірую себе всьому лихому, щоб до решти пізнати і випробувати себе.

Воістину, пора вже мені рушати; і мандрівна тінь, і найдовша мить, і найтихіша година — всі промовляли до мене: «Давно пора!»

Вітер дмухав у замкову шпарину і казав: «Ходімо!» Двері лукаво розчинялися переді мною і казали: «Йди!»

Та я лежав, прикований любов'ю до дітей,— ці пута наклало на мене жадання любові, жадання стати здобиччю власних дітей і через них утратити себе.

Жадати — це вже означає для мене втратити себе. У мене є ви, мої діти! І моя власність на вас повинна бути не жаданою, а певною.

Та невідступно палало наді мною сонце моєї любові, Заратустра варився у власній юшці,— і тут наді мною промайнули тінь і сумнів.

Мене стало вабити до зими й морозів. «Ох, якби зима і мороз змусили мене знову цокотіти й скреготіти зубами!» — зітхав я. І від мене повіяло крижаними туманами.

Моє минуле розверзло свої могили, прокинулося чимало похованих живцем страждань,— вони, закутані в саван, виспалися вволю.

Ось так усе слало мені знамення і закликало: «Пора!» Але я — не слухав, аж зрештою заворушилася моя безодня і мене вжалила думка.

Ох, найглибша думко, ти — моя думка! Коли вже я зберуся на силі й чутиму, як ти риєш, і більше не тремтітиму?

Біля самого горла б'ється моє серце, коли чую, як ти риєш! Бездонна мовчунко, навіть твоє мовчання душить мене!

Я ще ніколи не відважувався викликати тебе нагору,— досить уже того, що носив тебе — в собі. Я ще не чувся на силі, щоб бути сміливим і рішучим, немов лев.

Тебе навіть носити було страшно,— та колись я повинен здобути на силу й левиним риком покликати тебе!

Коли ж я подолаю вагання і страх, то здолаю і дещо більше, і перемога стане вінцем мого довершення!

А тим часом я блукаю незвіданими морями,— мене улещає облудний випадок, я вдивляюся вперед і назад — і не бачу кінця.

Пора моєї останньої боротьби ще не настала — а може, вона вже настає? Воістину, звідусіль дивляться на мене підступні своєю красою море і життя!