Розділ «3. ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМАТИКА»

Низка дослідників, визначаючи правосуддя, враховують як формальні, так і змістовні його характеристики, зокрема коли йдеться про право людини на суд. Таке визначення, на думку Б. Малишева, не враховує, що правосуддя — це передусім діяльність суду, а вже потім, в одному зі своїх вимірів, виступає як суб'єктивне право людини на захист своїх прав[372].

Намагаючись поєднати зазначені у визначеннях розуміння, Б. Малишев пропонує визначати правосуддя як «спосіб вирішення спору про право, який здійснюється: а) на підставі закону та принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму; б) на постійній і професійній основі спеціальними органами державної влади — судами, акти яких забезпечуються авторитетом держави»[373]. При цьому, вважає дослідник, «спори про право будуть розглянуті та вирішені не лише формально (на підставі норм чинного законодавства), а й з чітким дотриманням пануючих у певному суспільстві уявлень моральної та етичної спрямованості (на підставі принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму)». «Правосуддям є лише та діяльність суду з вирішення спору, яка не тільки відповідає вимогам закону, а й відповідає вимогам справедливості, рівності, свободи та гуманізму»[374].

Звертаючи увагу на розбіжності між правом і законом, дослідник додає, що «сліпе слідування букві закону робить судовий розгляд спору і його результат законним, але не правосудним». Він підкріплює свої позиції поглядом професора С. Максимова, що право не існує в готовому вигляді в законі, з якого його можна безпосередньо отримати. Суддя пов'язаний законом. Проте закон має бути співвіднесений з визнаними у даному суспільстві принципами справедливості і з природою речей, тобто справедливістю у конкретній ситуації. Якщо законом враховуються можливі життєві обставини, то правосуддям — певні фактичні життєві обставини. У результаті відбувається наповнення належного моментом сущого та збагачення сущого належним[375]. І цей процес відбувається за допомогою права як правової системи, в якій право «як елемент правової системи» характеризується тим, з-поміж іншого, що воно «стає неподільним, єдиним, з незалежним і сильним правосуддям»[376].

Узагальнимо визначення суті правосуддя через його розуміння: перше, функціональне розуміння правосуддя ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності. Якщо перше акцентує на функціях та суб’єктному складі діяльності, то друге - на змісті судового процесу та його меті, зокрема справедливості.

Від судочинства до правосуддя. В юридичній науці дискусійним є питання про співвідношення понять судочинство і правосуддя. Згідно з Конституцією України «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами» (ч. 1 ст. 124). Наукове та практичне тлумачення цих та інших положень Конституції України акцентує на суб’єктному складі здійснення правосуддя: це функція винятково судів як державних органів. Таке тлумачення відображає поняття судочинство. Водночас варто відзначити й змістовну ознаку, що відображає сутність здійснення правосуддя. Конституційний Суд України, для прикладу, це тлумачить так: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах»[377]. Таким чином, питання про те, за яких умов правосуддя вважатиметься таким, що здійснено, вирішується за наявності формальних і змістовних ознак правосуддя, тобто не лише, коли суди, як державні органи, функціонують (розглядаючи справи), але також, коли при цьому вони, за запропонованим тлумаченням, діють за вимогами справедливості і забезпечують ефективне поновлення в правах.

Окремі висновки. Узагальнюючи, констатуємо формальні та змістовні ознаки правосуддя, визначені положеннями Конституції України, їх тлумаченням чи конкретизацією. Конституційний зміст термінів «судочинство» та «правосуддя» дає можливість стверджувати: в України правосуддя, здійснюване в формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами.

З одного боку, з позицій поділу державної влади та її використання чітке встановлення і регламентація судової влади є обґрунтованим: за Конституцією «державна влада в Україні» в частині «її поділу на судову», реалізовується «винятково судами» як «органами судової влади», що «здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Конституції).

З іншого боку, з філософсько-правової точки зору, виникає питання про те, чи лише діяльність судів може відповідати (слідуючи тлумаченню КСУ) «вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».

В Україні відповідні положення Конституції, їх текстуальне тлумачення не уможливлюють називати таку діяльність «правосуддям». Водночас більш коректно з позицій філософії права та їх урахування в конституційному праві України стверджувати про «судочинство» як «форму здійснення правосуддя».

Обмеження здійснення правосуддя винятково судами як державними органами пояснюється, з одного боку, намаганням держави обмежити використання державної влади (зокрема примусу), аби не допустити її зловживання. Недержавне й несудове ж здійснення того, що може називатися правосуддям, не знаходить визнання держави в Україні. Разом із тим, лишається питання, чи воно (в частині змістовних, а не формальних, зокрема, суб’єктних характеристик) припинить існування, хоч і не називатиметься в теорії та конституційному праві правосуддям?

Ключовим у вирішенні поставленого питання є праворозуміння, що використовується при визначенні правосуддя, можливі колізії форми та змісту реалізації ідеї правосуддя. Адже, якщо під правом розуміти не лише правові норми, встановлені державою, то постає питання про те, чи є держава винятковим суб’єктом правозастосування в формі того, що називається правосуддям - діяльності, здійснюваної винятково судами. Розкриттю цих питань можуть бути присвячені подальші філосфсько-правові дослідження.

3.3. Право та закон: анулювання закону судом присяжних як здійснення судової влади народом

Вступні зауваги[378]. Чи належить судова влада народу? Визнаючи за принципом народного суверенітету, що джерелом влади є народ, ми визнаємо його і джерелом судової влади, як її частини. Якщо так, то слід визначити форми народного представництва у здійсненні судової влади, зокрема, з-поміж іншого, правосуддя. Класичною формою можна вважати суд присяжних.

Останнім правознавчим досліджень, присвяченим цьому інституту, притаманна така методологічна риса як нормативний аналіз (аналіз переважно на основі нормативно- правової бази). У цьому фрагменті дослідження пропонується аналітичне осмислення проблем суду присяжних. Воно зумовлено філософсько-правовим методом, під яким (суто в даному разі) ми розуміємо співставлення сущого (те, як є) та належного (те, як повинно бути) певної правової ідеї та її здійснення. Відтак, оперуючи категоріями філософії правосуддя (якою повинна бути ідея правосуддя та її здійснення), ми досліджуємо те, яким повинно бути реальне здійснення судової влади (народу).

Розгляньмо суд присяжних як форму народного представництва в здійснені правосуддя.

Суд присяжних - одна з форм здійснення правосуддя при розгляді справ у першій інстанції за участю виборних представників від різних верств населення. Суд присяжних діє у багатьох країнах світу. В деяких державах суд присяжних розглядає тільки кримінальні справи, а в деяких - і цивільні[379]. Слід підкреслити, що суд присяжних складається з судді та журі (присяжні)[380]. На практиці він утворюється у складі одного або кількох професійних суддів та лави присяжних засідателів. Головуючий веде судове засідання без активного втручання у дослідження обставин справи і встановлення фактів, а присяжні спостерігають за судовим процесом. Зазвичай, головне завдання присяжних - оцінити факти у нарадчій кімнаті без участі професійного судді та винести вердикт щодо винності обвинуваченого в кримінальній справі або відповідача у цивільній справі. Межі покарання або види відповідальності встановлює суддя[381].

Дослідники американського суду присяжних виділяють три його обов'язки: перше - встановити, що визнавати правом на противагу того, що правом вважає суддя; друге - вирішити, чи діяння або подія підпадає під дію певної правової норми, визначеної судом; і третє - внести відчуття «громади» у вирішення проблем, у яких різняться позиції з позицій категорії «резонної особи» (англ. reasonable man)[382].

Між тим, з’ясовується ширша роль цього суду як інституту народного представництва в контексті доктрини поділу влад. Загалом роль і місце народного представництва в здійсненні правосуддя залежить від концептуального аналізу сутності влади в доктрині поділу влад, зокрема визначення її джерела - держави чи народу. Тому, якщо джерелом влади вважати народ, то народне представництво - його закономірний вираз, зокрема в правосудді.

Це уявлення - відмінне від того, за яким джерелом влади уявляється лише держава[383]. В останньому випадку держава може не визнавати за право (відтак, свій обов’язок) забезпечити народне представництво в здійсненні правосуддя, хоча може допускати, як привілей, таку можливість. На практиці таке уявлення може домінувати. Тому закономірно в таких випадках, що правосуддя уявляється як специфічний вид суто державної діяльності. Наприклад, Конституційний Суд України тлумачить правосуддя як «самостійну галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ» (курсив - В. Б.)[384]. Та обставина, що правосуддя здійснюється винятково судами, порушує питання про реальність права та повноважень форм народного представництва в здійсненні правосуддя.

Отож, народне представництво в здійсненні судової влади - закономірність визнання джерелом влади народу. Наступним слід розглянути форми та зміст реалізації такого представництва. У цьому зв’язку звернімося до такого явища, повноваження суду присяжних у здійсненні правосуддя, як «присяжне анулювання» (jury nullification). Відзначимо, що, переважно, джерельна база цього феномена - рішення судів США та Великобританії, англомовна юридична література. Водночас тематичні висновки є доречними в контексті дискусій про участь народу в здійсненні правосуддя в Україні (при цьому слід мати на увазі традиції та специфіку правової системи).