Розділ «3. ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМАТИКА»

Як зазначалося, традиційно самосудом вважається «вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку». Так, за логікою, вчинення певних дій на належних правових підставах і в судовому порядку не вважатиметься самосудом. З огляду на зазначене може виникати питання про те, чи вважатиметься самосудом фізичне дисциплінування батьків дітей за певний, на думку перших, проступок.

Антропологічне праворозуміння як критерій визначення самосуду. Розгляньмо значення праворозуміння в антропологічно-правовому дискурсі.

Якщо визначати самосуд як дію, «без належних на те правових підстав», «позазаконний процес», то праворозуміння можна розглядати як сутнісну ознаку визначення певної дії як самосуду.

Якщо визначати право як сукупність встановлених лише державою правових норм, то визначені державою правові норми щодо того, які дії й ким учинені вважаються самосудом, а які ні, буде визначальним для оцінки діянь.

Так, для прикладу, в Україні, за Конституцією як основним законом, встановленим державою, правосуддя здійснюється «виключно судами», як державними органами. Законодавством допускається визнання іншої діяльності як такої, що охоплюється поняттям «суд» у розумінні арбітраж, але не включається в поняття правосуддя. Інша діяльність, відповідно за цим критерієм, може вважатися державою самосудом.

Складнішим є питання про те, чи є дія самосудом з позиції більш «широкого» праворозуміння. Наприклад, коли правом охоплюються і санкціоновані державою правові норми, наприклад, звичаєве право. Ще складнішим є питання, коли під правом розуміється, передусім, не державою встановлені принципи чи правові норми, або коли поняття права охоплюють особливі аспекти праворозуміння.

Наприклад, за антропологічним праворозумінням у викладі Л. Поспішила право визначається за допомогою чотирьох атрибутів: владності (authority), наміру універсального застосування, obligatio та санкції. За таким визначенням права всі (чи майже всі) суспільства можуть вважатися такими, що мають право. Так, учений відзначав «існування правових систем у будь-якій організованій групі і їхніх підгрупах у межах держави. Тому, вважав він, - зрештою, навіть мала група, як наприклад американська сім’я, має правову систему, впроваджувану чоловіком чи жінкою, або ж обома, залежно від ситуації. Навіть у конкретних випадках ті рішення і правила, які приводяться у виконання сімейними властями, можуть суперечити праву держави і визнаватися не правовими»[341].

Іншими словами, можлива ситуація, коли певні дії, наприклад, санкція в вигляді тілесного покарання (биття різками) чи позбавлення волі (обмеження виходу на двір, відвідування певних заходів) в сім’ї можуть вважатися правовими, але не вважатися правовими в системі «правових координат» держави. Отже, плюралізм права, чи правовий плюралізм, зумовлює колізії, які можуть вважатися «правовими», що потребують вирішення.

Відтак, повертаючись до порушеного питання, держава може не погодитися з такою кваліфікацією дій батьків, як дисциплінування, і визнати їх розправою, самосудом. Може виникнути «правова суперечність» в оцінках. З огляду на критерії суб’єкта оцінювання (держави чи приватної особи) та мети дій й визначатиметься, чи називати певні дії самосудом.

Самосуд і колізії на прикладі «вбивства честі». Ціннісні антиномії в умовах правового плюралізму різних правових систем (підсистем) загострює колізію. Для аналізу, наприклад, візьмемо ситуацію, коли певна етнічна група зі «своїм правом» стає частиною іншої спільноти. Йдеться, наприклад, про випадки переселення чи міграції, добровільних чи примусових. Ці групи привносять із собою «свої» норми, які вважають правовими, що регламентують відносини в межах групи чи відносини членів групи з іншими групами. В такому разі можливі «зовнішні» колізії, коли норми групи суперечать нормам іншої групи, зокрема більшої.

Актуалізуємо аналіз на прикладі так званого «суду честі» чи «убивств честі» в справі Сюрюджу, що сколихнула Німеччину в 2005-2006 роках[342]. Як встановив суд, громадянку Німеччини турецького походження на ім’я Айна Сюрюджу, застрелив її наймолодший рідний брат на виконання рішення «суду» родини через те, що, на думку родини, вона неналежно всупереч мусульманськими уявленнями поводилася (зокрема, вступала у позашлюбні стосунки). У контрасті, в очах німецької громадськості дівчину вважали вбитою за «бажання жити як німка», «вести західний спосіб життя».

В основі ситуації - складна світоглядна, культурна колізія цінностей. В даному випадку родина вирішує її за допомогою суду і покарання: «убивства заради честі», за яким покаранням є смерть: лише вона здатна сповна змити ганьбу й відновити «честь». Винною зазвичай визнається особа, яка зганьбила «честь» родини: найчастіше жінка, зазвичай дружина, дочка, або коханець, які вступили в недозволені інтимні стосунки, зокрема, позашлюбні. У мусульманських країнах вважається, що жінка - носій сімейної порядності. Її завдання - оберігати «честь», завдання чоловіка - гарантувати її. Вважається, що рішення про покарання (зокрема, вбивство) на «захист честі» приймає глава сім’ї (роду) - після обговорення з іншими членами сім’ї чи родини.

Німецький суд встановив, що підсудний Айяна Сюрюджу заманив жертву на зупинку, де її вбив. На думку суду, він керувався не «корисливими мотивами чи іншими міркуваннями», а релігійними переконаннями і уявленнями про «належну поведінку жінки». Зокрема, «міркуваннями сімейної честі за не відповідний мусульманським традиціям спосіб життя».

Вирішення колізії та відповідної судової справи зумовлене відповідною традицією. Залишається питанням, чи рішення державного суду в справі, подібній до справи Сюрюджу, в мусульманській країні може різнитися від рішення німецького суду.

Самосуд у контексті здійснення права. Самосуд, як такий, що здійснюється не державою, в позасудовий спосіб характеризується застосуванням влади, сили, примусу: натовп здійснює розправу над тим, кого вони вважають винуватим; організована група цілеспрямовано організовує відплату (помсту) тощо. Відмінність між судом і самосудом полягає в тому, що суд застосовує передбачені, відомі, публічні правила, які відомі чи можуть бути відомі сторонам судового процесу.

Процес чи процедура як судочинство є формою регламентації та водночас обмеження сваволі, яка може не обмежуватися в випадку самосуду чи мати обмежений характер (самообмеження). Тому дії держави в інтересах своїх громадян чи людей загалом є виправданими, коли цим обґрунтовується її прагнення на монополію влади.

Колізії загострюються, коли влада, наприклад, в особі державних установ, не справляється з виконанням покладених на неї функцій, порушуючи питання про втрату влади, повернення її до джерела: народу, що спонтанно може зорганізувати самосуд як сурогат чи оригінальну модель здійснення правосуддя.

Народ, громада має свій інтерес, оскільки її члени в будь-який момент можуть стати як потерпілими кримінального злочину чи проступку, сторонами спору, вирішення якого вони очікують згідно з нормами закону (права). Гласність є істотною для забезпечення такого відновного правосуддя, адже часто, в випадку кримінального судочинства, злочин є порушенням соціального устрою, а на кримінальний процес покладається його відновлення.

Якщо цього відновлення не відбувається, виникає проблема ефективності виконання державними судами свої функцій перед народом, громадою. Адже відплата є «частиною природи людини і передання цього інстинкту в процесі здійснення кримінального правосуддя забезпечує важливу функцію забезпечення стабільності суспільства, регламентованого правом. Коли люди починають вважати, що організоване суспільство не бажає, чи нездатне накладати на злочинців покарання, яке ті «заслужили», вони сіють зерна анархії - самопомочі, так званого «правосуддя пильності» (vigilante justice) та лінчевого права»[343].

У цьому контексті й варто вирізняти «правосуддя пильності». Його мета - це не так захоплення влади, зокрема, судової, як недопущення нездійснення як справедливості. Як відзначав Ч. Бонапарт у статі «Закон Лінча та його метод» (1899), слід відокремлювати «закон Лінча» від звичайного безчинства і від насильства або тероризму в політичних або торгових справах. Лінчування не є бунтом, хоча воно, можливо, до цього й призводить... Ті інструменти, які використовують ці різні форми беззаконня, подібні між собою і з лінчуванням, але їх цілі різняться у кожному з випадків. З іншого боку, лінчування і дії «комітетів пильності», «регуляторів» і «білошапошників» аналогічні: це suprema ratio щодо слабших методів переконання. Основна мета у всіх цих випадках - не порушення, а виправдання, закону (law); або, якщо точніше, йдеться про порушення закону за формою, аби впровадити його по суті, ігнорується його процедурна частина, аби частина матеріальна, сутнісна могла бути збереже- на»[344].