Розділ «1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

Наступним звернімося до енциклопедичного визначення терміна правосуддя. В українському праводержавознавстві правосуддям традиційно вважають «правозастосувальну діяльність суду з розгляду і вирішення [справ] у встановленому законом процесуальному порядку...»[15].

Якщо визнати це визначення довершеним, то логічним є таке питання: чи будь-яка зазначена діяльність суду є здійсненням правосуддя, чи будь-яке чи кожне рішення суду - акт здійснення правосуддя?

Визнання будь-якої діяльності суду правосуддям є науково та практично проблемним. Тобто, є підстави вважати необґрунтованим єдиною чи головною сутнісною рисою правосуддя специфічну «діяльність суду».

Обґрунтуймо цю позицію.

На практиці сторони судової справи можуть (й нерідко залишаються) незадоволеними рішеннями суду як результатом діяльності суду. Відтак, керуючись прагненням добитися справедливого правосуддя, рішення оскаржують, що може спричинити їх зміну, скасування. Тому коректніше вважати, що не будь-яка зазначена вище правозастосувальна діяльність суду є правосуддям. Таку діяльність доречніше й точніше називати судочинством, тобто «процесуальною формою здійснення правосуддя»[16].

Зазначене дає нам підстави запропоновувати таку гіпотезу: поняття правосуддя та судочинство є різними за змістом, їх слід розмежовувати.

Обґрунтованість цієї гіпотези має потенціал скорегувати традиційне визначення терміна правосуддя.

Водночас винятково корегування змісту визначення правосуддя автоматично не вирішує ані проблеми сутнісного визначення правосуддя, ані практичних проблем, котрі знаходяться своє відображення та вирішення в межах і філософсько-правових розробок праводержавознавства.

Яке дослідницьке значення можуть мати наведені міркування?

Етимологічне та термінологічне значення слова правосуддя слугуватиме (зокрема і в нашому дослідженні смисловим дороговказом, спрямованим на осмислення явищ, позначених термінами правосуддя, зокрема й в зв’язку з термінами право (правовий), справедливість (справедливий), суд (судити).

Оскільки виявлення зазначених смислів є потенційно безмежним, доцільно визначитися з можливими підходами, зокрема науковими, до визначення правосуддя як об’єкта дослідження.

Загальнонаукові підходи до визначення правосуддя. Правосуддя, як об’єкт даного дослідження, визначається за допомогою трьох загальнонаукових підходів: дескриптивного, атрибутивного та сутнісного[17].

Конкретизуймо їх.

Дескриптивний (описовий) підхід[18] полягає у виокремленні для визначення й описі тих рис, які вирізняють правосуддя як явище з- поміж інших: як суміжних (як-от, суд, судочинство, самосуд, квазісуд тощо), так і несуміжних. Як наслідок - описове визначення (дефініція) правосуддя.

Застосування описового підходу здатне виявити численні риси явища правосуддя. З- поміж них, найбільш очевидними є такі, наприклад, як те, що правосуддя є судовою діяльністю, що суд - орган здійснення судової влади, суддя - особа, вповноважена здійснювати судочинства тощо. Проте, оскільки правосуддя як явище може мати різні прояви, виникає потенціал плюралізму (чи то навіть безмежності) рис, які можуть описувати правосуддя.

В цьому зв’язку, оскільки одні й ті ж ознаки можуть бути притаманні різним явищам, і виникає потреба визначення істотності цих рис, для чого в допомозі може стати, наприклад, атрибутивний підхід.

Атрибутивний підхід акцентує увагу на виокремленні визначальної риси правосуддя (певного атрибуту, як наприклад, судової діяльності, судового здійснення права), що конечно характеризує й решту ознак явища.

При застосуванні цього підходу правосуддя, наприклад, може розглядатися як «суд за правом», що вказує на такі атрибути явища правосуддя, як «суд» і «право», «правосудність», які можуть бути визначені як ключові атрибути правосуддя.

Цінність атрибутивного підходу дедуктивно значуща, але індуктивно відносна. Так, для визначення злочину (й відтак покарання за допомогою правосуддя) дескриптивний підхід виявить низку ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність і кримінальна караність, діяння, вина). Кожна з цих ознак може бути атрибутом злочину, але, як традиційно вважається, лише їхня сукупність, визначає, що позначає термін «злочин». Крім того, виникає питання: а який із атрибутів є істотним, визначальним? Ось і видається, що дескриптивний та атрибутивний підходи мають відносну цінність у відповіді на це питання. Відтак і обґрунтованість звернення до сутнісного підходу.

Сутнісний, або ессенціальний, підхід полягає у спробі сформулювати таке визначення правосуддя, яке відповідатиме уявленню про сутність правосуддя як явища, відтак закладаючи основи того, що може претендувати на концепцію правосуддя.