Розділ «1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

Основоположні права людини, окрім як певні її можливості, можуть розглядатися як певним чином внормована її свобода; певні її потреби (чи інтереси); її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству чи державі; певний вид (спосіб прояву) моралі (П. М. Рабінович, узагальнення).

Що означає «забезпечити права людини»?

Вирішення проблеми забезпечення прав людини констатує не лише й не стільки відсутність фактів окремих порушень прав людини, оскільки індивідуальні порушення як такі усунути складно або ж неможливо. Забезпечити права людини означає створити умови, за яких права людини поважаються та визнаються - як державою, так і особою, та ефективно реалізуються, за потреби, захищаються за допомогою права. Це зокрема передбачає трансформацію основоположних прав людини в юридичні права та обов’язки суб’єктів права, коли певні можливості людини, які визначаються як основоположні права, будуть гарантовані державою через їх визначення як загальнообов’язкових правил поведінки, а держава та інші суб’єкти матимуть обов’язок їх дотримуватися, гарантувати. В даному випадку йдеться про юридичний механізм забезпечення прав людини.

Повернімося до розгляду значення право- розуміння, яке відіграє фундаментальну та інструментальну роль у забезпечення прав людини. Так, праворозуміння є визначальним для розуміння концепції та забезпечення прав людини з кількох причин.

По-перше, певний тип праворозуміння є визначальним для того чи іншого розуміння концепції прав людини. Так, легізм (легістське праворозуміння) вважатиме, що права людини визнаються та гарантуються законом, створеним державою. За такого розуміння ідеї прав людини та його здійснення основоположні права людини та їх забезпечення опиняються у залежності від волі держави, її законів (точніше, законодавців). Юснатуралізм (теорія природного права) визначає права людини як явище позадержавне, яке покликана забезпечувати держава. Так пра- ворозуміння зумовлює і розуміння концепції «прав людини», та, по-друге, що не менш важливо, - їх забезпечення. За умов першого право- розуміння концепти держави та закону домінують над концептом прав людини, тоді як у другому - навпаки.

Для демонстрації зазначеної позиції наведемо цитату з доповіді відомого англомовного правового теоретика сучасності Дж. Раза «Індивідуальні права в світовому порядку» на XXIV Всесвітньому конгресі філософії права і соціальної філософії на (Пекін, 15 вересня 2009 року): «Якщо забезпечення (enforcement) - справедливе (fair), ефективне та гарантоване забезпечення - є неможливим, ми повинні визнати, що певне право - не є правом людини та уникати того, аби закликати до його забезпечення»[193].

Зазначена позиція була розкритикована на Конгресі: зокрема, зазначалося, що вона фактично нівелює концепцію прав людини, оскільки визнання останніх такими не повинне залежати від волі держави, її здатності їх забезпечувати. Наприклад, нездатність держави забезпечити право на життя не заперечує такого права як права людини.

Ця дискусія засвідчила колізію різних праворозумінь у випадку їх значення не лише для розуміння прав людини, але й їх забезпечення.

Так, можна припустити, що в основі запропонованого вище, по суті, релятивістського розуміння прав людини лежить легістське праворозуміння. У даному випадку припускається, оскільки автор цитати є його представником, що таким різновидом праворозумінням є юридичний позитивізм. Останній також протиставляється юснатуралізму - праворозумінню, якому, треба відзначити, і завдячують обґрунтування концепції права людини.

Наступним спробуємо продемонструвати як певне праворозуміння може відігравати істотне значення у судовій практиці в сфері прав людини.

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Сокуренко і Стригун проти України» (2006), суд, з-поміж іншого, встановив, що «перевищивши свої повноваження, які були чітко викладено у Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд [України] не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження» (п. 28 Рішення). Зрештою, ЄСПЛ визнав у діях держави порушення прав людини.

Суд, по суті, постановив, що оскільки Верховний Суд України діяв поза повноваженнями, встановленими законом, то він не може вважатися судом у даному випадку. Фактично, Суд визнав, що Верховний Суд не може в даному випадку вважатися таким, що здійснює правосуддя, а по суті - навіть вважатися судом. (Вважається, що суд є «органом держави для здійснення правосуддя...» (В. Т. Маляренко). Якщо так, то, можна припустити, що орган держави, який не здійснює правосуддя, не може вважатися судом).

Ще одна демонстрація значення право- розуміння - справа Верховного Суду України за позовом «В. Ющенко до ЦВК» (2004). Суд, на думку критиків, призначаючи третій тур голосування на президентських виборах, діяв поза межами повноважень й ухвалив, на їх думку, незаконне рішення. Водночас ті, хто вважав рішення Суду правомірним, підкреслювали, що Суд керувався принципом верховенства права, за яким порушення принципів права (в даному випадку виборчого права) означає порушення права і прав людини, поновити в яких і є обов’язком суду.

В обох випадках суди застосували певне праворозуміння, яке можна загалом назвати судовим. Останнє зумовлює результат того, буде чи не буде і яким чином, забезпечено права людини. Таким чином праворозуміння, зокрема судове, можна вважати змістовно- істотним елементом забезпечення прав людини.

Текстуалізм і контекстулізм як способи тлумачення розмежовуються за джерелом. Якщо текстуальний підхід черпає розуміння з тексту правової норми, то контекстуальний - з контексту, виходячи за межі тексту правової норми, аби сформувати те «право», яке повинно застосуватися до даних обставин. Так, наприклад, право, на якому ґрунтувався вирок - рішення (та аналіз його змісту) про засудження до страти Сократа не навряд чи можна вважати цілісним не враховуючи конкретно-історичні, правові, особистісні обставини, які зумовили процес над Сократом у тогочасних Афінах. Те саме стосується процесу над Саддамом Хусейном: з-поміж контекстів процесу й судового рішення про засудження до страти є захоплення Іраку «військовими силами коаліції», повалення режиму Хусейна, смертна кара як вид покарання тощо. Контекстуальний підхід виявляє різні контексти, чинники того, що формує «право», норми, які його складають, і кладуться в основі судових рішень (зокрема і таких, які можна назвати неправовими (позаправовими)). Тому контекстуальний підхід є як методом, так і істотним чинником судового рішення.

Предмет філософії права, як відзначалося вище, складно чи неможливо піддати змістовній чи формальній уніфікації. Водночас, саме в правосудді проглядається потенціал узгодження та зняття колізій праворозуміння. Зумовлено практичною потребою прийняття певного рішення, такі колізії можуть зніматися шляхом вибору певного праворозуміння (його застосування) за допомогою визначення більшості прихильників до певного праворозуміння: праворозуміння суддів, які становлять більшість, вважається прийнятою і визначає зміст рішення.

За таких обставин доречніше говорити не так про «правильне», як про так би мовити «домінуюче» праворозуміння - якого, наприклад, дотримується більшість суддів у справі, приймаючи певне судове рішення. Так, рішення Верховного Суду України 2004 року у резонансній справі за позовом «В. А. Ющенко до ЦВК», засвідчило, що більшість суддів є прихильниками так званого «широкого праворозуміння», за яким принципи права (у справі - виборчого права) уявлялися як «складова» права, а верховенство права, як принцип, зумовлює право суду визначати додаткові способи відновлення порушеного права (прав виборців). Суддя чи судді, які незгодні з певним рішенням більшості суддів, можуть викласти свої позиції в окремій думці (думках). Так відбувається «цивілізована боротьба праворозумінь» у здійсненні правосуддя.

Разом із тим, правосуддя, здійснюючись у формах судочинства, дозволяє узгоджувати різні праворозуміння - наприклад, «вузького», якого дотримується прокурор як «законник», так і «широкого», якого дотримується правозахисник. Такими чином на практиці здійснення правосуддя можливе практичне вирішення проблеми антиномії праворозуміння.

Загалом предмет філософії правосуддя як частини філософії права, чий предмет ґрунтується на певному праворозумінні, зумовлений тим, що мається на увазі під явищем права і що саме відображає термін «право», визначаючи зміст поняття «правосуддя».

Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон[194], теж зумовлене певним видом праворозуміння, про що вже йшлося, є його конкретизацією.