Розділ «1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

«Розрізнення і співвідношення права та закону і є тією предметною сферою і теоретичним простором, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і змістовно розгорнута як послідовне філософсько-правове вчення. Сенс сказаного можна резюмувати так: предметом філософії права є право в його розрізненні і співвідношенні із законом»[195].

За такого визначення предмета, філософія правосуддя - предметна сфера право-суддя та законо-суддя. Її проблемність є обґрунтованою, оскільки суд розглядається як «закон, що промовляє»: він зобов’язаний застосовувати саме закон (а не право), керуватися процесуальним законом у здійсненні правосуддя. Утім історія вказує на приклади, в яких можливе та обов’язкове проведення розрізнення права і закону в судовому правозастосуванні: інквізиційні процеси, окремі судові процеси часів соціал-нацистської Німеччини та епохи «сталінських репресій», самосуд.

Конкретизуймо проблему розрізнення і співвідношення права і закону в правосудді: йдеться як про правозастосувальну чи правоінтепретаційну діяльність суду, так і про діяльність суду в контексті мети правосуддя. Наприклад, може йтися про те, що метою правосуддя є не лише формальне (наприклад, будь-яке) вирішення спору. Адже, говорячи словами Аристотеля, «йти до суду — означає звернутися до справедливості, бо суддя бажає бути наче втіленням справедливості...» (Етика, V, 7). Йдеться про здійснення право-суддя як досягнення справедливості.

На підтвердження обґрунтованості визначення справедливості як мети (чи норми) правосуддя відзначимо термінологічну «закономірність»: еквівалентом терміна правосуддя в англійській мові є термін justice, що в одному з варіантів зворотного перекладу, розуміється як справедливість. Сприйняття правосуддя як справедливості зобов’язує: виникає практична необхідність наповнення змістом процесу - процесу судочинства. Правосуддя постає як справедливе судочинство та процесуальна справедливість.

Ключовим запитанням дискурсу при зазначеному розмежуванні є питання про те, що вважати правом чи законом, а також - прихильниками якого праворозуміння є (або повинні ставати) особи, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя. Так, суддя може стати або «законником» (прихильником розуміння права як закону), або «правовиком» (прихильником юснатуралізму).

Специфіка юридичної діяльності, процесуальний закон, професійна роль теж зумовлюють погляди судді, інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя, зобов’язують його ставати чи діяти як прихильник певного праворозуміння (розрізняють суд із «питань факту» і «питань права»[196]: судді як встановлюють фактичні обставини справи, дають їм юридичну оцінку[197], так і вирішують питання, що є правом, яке право, правова норма повинна застосовуватися; закон зобов’язує «вперше призначеного суддю» прийняти присягу, за якою він, з-поміж іншого, «урочисто присягає . бути справедливим» (ст. 10 Закону України «Про статус суддів» (1992, зі змінами, чинний в 1992-2010 роках)).

Окремі судді відкрито надають перевагу певному праворозумінню, називаються його прихильником (наприклад, «законник»[198]). Те саме може стосуватися й інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя. Наприклад, прокурорів і слідчих вважають, переважно, прихильниками легістського праворозуміння - законниками.

Підкреслимо й практичну значимість проблеми праворозуміння впровадження в Україні практики ЄСПЛ, що ґрунтується на відповідному прецедентному праві. Так. з-поміж «основних проблем застосування прецедентного права в Україні» називається «пануючий в Україні науково-практичний підхід ототожнення права з законодавством та не визнання природного права джерелом права, а також правових принципів, що мають самостійне судове значення в судовій практиці»[199].

Вирішення проблеми співвідношення права та закону «значною мірою залежить від характеру типу праворозуміння, що визначає відбиття в суспільній правосвідомості відношення до права, уявлення про його раціональне начало, розумність та логічність його побудови»[200].

Плюралізм підходів до праворозуміння властивий і дискусіям серед прихильників «однакового» праворозуміння на предмет того, що вважати (позначати) правом чи законом. У певному розумінні маємо кореляцію філософії правосуддя, що ґрунтується на розмежуванні права і закону, та філософії правосуддя, яка ґрунтується на розмежуванні понять сущого і належного. В обох випадках ідеться про здійснення ідеї правосуддя.

Поділяючи думку, що «право не слід ні протиставляти закону, ні ототожнювати з ним. Це дві різні правові реальності», ми також погоджуємося з позицією про те, що «розмежування та поєднання права і закону сприяє глибокому осмисленню механізму втілення правових приписів у соціальну дійсність, що і є основною ознакою права»[201].

З-поміж розробок філософсько-правової думки щодо співвідношення понять право і закон виокремимо такі, як ідея «правового закону» (В. С. Нерсесянц), «надзаконне право» (Г. Радбрух), «закон як право» (наприклад, погляди В. П. Малахова).

«Правовий закон» розглядається як «право (з усіма його об’єктивно необхідними властивостями), яке отримало офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом - законну силу. Правовий закон - це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов’язковості, визначеності і конкретності, необхідні для діючого позитивного права»[202].

«Надзаконне право» (ubergesetzliches Recht) та його значення виявляється у контексті аналізу антиномії права, яка вирішується за допомогою так званої «формули Радбруха». Останнє - це результат філософсько-правової рефлексії Г. Радбруха на антиправову ідеологію та практику соціал-націоналізму. Так, у ситуації суперечності між «несправедливим законом» і «надзаконним правом» діє останнє; але лише у виняткових випадках, «коли суперечність діючого закону щодо справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» має поступитися справедливості»[203]. Суд (зокрема судді) найбільш компетентні вирішувати подібні суперечності.

Визначення «закону як права» передбачає подолання «юридико-позитивістського розуміння права, яке зводить сутність закону до його оформлення певним актом волевиявлення влади (в особі її органів), а також до його самодостатності, що не хитається залежно від змін, закладених у ньому соціальним змістом»[204]. Таке трактування сприяє співвідношенню права і закону як взаємодоповнюючого процесу: право стає законом, а закон - правом.

Філософія правосуддя, що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон, є конструктивним для цілей судової практики. Межі, зміст її застосування залежатимуть від здатності артикулювати відповідну позицію, що ґрунтується як на певному праворозумінні (нині актуальним є контекст верховенства права як ідеї, доктрини та принципу правозастосування[205]), так і філософію правосуддя, що ґрунтується на законорозумінні.

Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на розмежуванні сущого і належного, визначає предметом філософії права не право, яким воно є, а право, яким воно повинно бути[206]. Йдеться про ідеальне, належне, правильне право. Відтак предметом філософії правосуддя (як частини філософії права) є здійснення права, яким воно повинно бути, через правосуддя, а також саме правосуддя таким, яким воно повинно бути (належне правосуддя).

Хто і як визначає, яким повинно бути право, правосуддя? Суддя, сторони, їхні представники чи «інженери» системи правосуддя - політики, правознавці, чиновники? Яка роль у цій системі правових цінностей, інтересів, потреб?

Дослідження філософії правосуддя в цьому напрямку є потенційно плідним при вивченні (відображення) тих уявлень, які конституюють належне. Ці уявлення можуть бути суб’єктивними (чи то позиціонуватися як такі). Коли йдеться про те, чи здійснилося в сущому належне, критерієм виступатиме певне уявлення про належне й відтак - даватиметься оцінка дійсного з позицій ідеального. Тому неминучі різні оцінки дійсного - залежно від критеріїв певного суб’єкта (чи то об’єктивного критерію). За таких умов філософія правосуддя - критична філософія права, тобто критика сущого права з позицій належного права.

Загалом же така філософія правосуддя, як така, постає як філософія, предметом якої є ідея правосуддя як певне поняття, точніше - ідея правосуддя та її здійснення. Так, правосуддя як історичний феномен (його розвиток чи занепад в історії) може розглядатися як статично, так і динамічно (критично) - в розумінні поняття правосуддя як ідеї та її історичного здійснення. Ідея правосуддя конкретизується у певній концепції правосуддя, здійснюється через систему правосуддя, й відтак, з позицій належного (концепції) критично аналізується здійснення ідеї правосуддя.