Розділ «Тема 8. ЕСТЕТИКА ХІХ-ХХІ CT.: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ»

Взірцем такого типу творчості В. Бєлінський вважає драматургію В. Шекспіра [4, т. 1, с. 335]. Він наголошує на важливості філософського осмислення закономірностей дійсності (природного, соціального й особистісного світу) та відображення його в мистецтві адекватними художніми засобами. Така єдність дає змогу естетичній ідеї здобути реальне життя, постати у вигляді ідеалу художньо прекрасного. З позицій єдності глибинної ідеї та художньо довершеного її втілення віднаходиться критерій цінності мистецтва, зокрема творчості геніїв національної культури.

В. Бєлінському належить обґрунтування ідей зв'язку народного та національного в художній творчості, природи геніальності й детермінації творчості змістом національного життя. Критик відкриває відносну діалектику форми і змісту мистецтва: відносну незалежність форми, оскільки вона зумовлена рівнем таланту митця, тобто є суб'єктивною здатністю, а зміст має об'єктивний характер. "Зміст дає поету життя його народу, отже, гідність, глибина, обсяг і значення цього змісту залежить прямо й безпосередньо не від самого поета і не від його таланту, а від історичного значення життя його народу (курсив авт. — В. М.) [4, т. З, с. 44.].

В. Бєлінський диференціював рівні таланту з огляду можливостей таланту і генія впливу на суспільство. Талант характеризується як "частковість" і "винятковість", а геній — уособлення духу нації. "Ім'я генія — мільйон, тому що в грудях своїх він носить страждання, радощі, надії та прагнення мільйонів. І ось у чому полягає всезагальність його ідей та ідеалів: вони стосуються всіх, вони всім потрібні, вони існують не для вибраних, не для тієї чи іншої верстви, а для всього народу, а через нього — і для всього людства" [4, т. З, с. 131]. Серед актуальних проблем, що постійно простежуються у міркуваннях критика, — проблема впливу літератури та мистецтва на духовне життя нації, її моральне здоров'я.

В естетичній спадщині Олександра Герцена для української національної культури особливе значення має аналіз творчості М. Гоголя. Актуальне питання про приналежність М. Гоголя чи то до російської, чи до української культури чітко прояснює саме дослідження спадщини відомого письменника О. Герценом. Філософ наголошує на "малоросійському" походженні письменника і з великою повагою до історії та культури народу зауважує укорінений у ньому дух волелюбності та поваги до власної історії. Саме цей дух увібрав видатний митець [7, с. 134—135]. Творчість письменника критик поділяє на два періоди, якісно відмінні за характером. Перший — серія "справді прекрасних картин, що зображують мораль, звички і природу Малоросії, — картин, сповнених веселості, витонченості, живості й любові" [7, с. 135]. З переїздом М. Гоголя з України в середню Росію змінюється тон його творчості: "все в душі його стає темним, похмурим, ворожим..." "Комедія Гоголя "Ревізор", його роман "Мертві душі" — це страшна сповідь сучасної Росії", — зазначає критик [7, с. 135]. Відкривається очевидне: М. Гоголь — українець: потворність російської самодержавної бюрократичної машини він побачив саме тому, що дивився на неї відсторонено, ззовні.

Видатним теоретиком естетики класичного реалізму в Росії був Микола Чернишевський. В. Зеньковський визначив естетику М. Чернишевського як "естетичний гуманізм" [11, с. 140]. В. Соловйов, оцінюючи дисертацію М. Чернишевського "Естетичне відношення мистецтва до дійсності" (1855), назвав її "першим кроком до позитивної естетики". Філософу імпонувала наріжна думка праці М. Чернишевського стосовно цінності реальної краси, тобто піднесення краси реальності над красою в мистецтві. Посилаючись на естетику Ж.-Ж. Руссо та Л. Фейербаха, М. Чернишевський доводить, що дійсність вища за мистецтво, вона — джерело краси. Художня краса стосовно дійсності — лише частина її, причому похідна. Поняття краси М. Чернишевський формулює цілком афористично: "Прекрасне е життя"; "Прекрасна та істота, в якій ми бачимо життя таким, яким має бути воно згідно з нашим поняттям..." [34, с. 72]. На думку В. Зеньковського, естетика філософа, завдяки ідеї примату реальної краси над художньою, відкривала нові перспективи для філософської естетики. Естетичний гуманізм М. Чернишевського містить ідеї релігійного імманентизму, які значно вплинули на естетичні пошуки митців і філософів у XX ст., а також наближаються певними аспектами до естетики В. Соловйова та Ф. Достоєвського [11, с. 140].

Естетичній проблематиці присвячені також праці філософа "Критичний погляд на сучасні естетичні поняття", "Піднесене і комічне" та ін. У них поглиблено тлумачиться низка понять, висловлених у дисертації, зокрема поняття краси: "Вияв ідеї в окремій чуттєвій істоті є прекрасне... Ідеєю предмета зветься сутність його в тому вигляді, в якому вона виявляється в дійсності; ідеєю предмет визначається до найменших подробиць, адже без цілком визначених деталей не існує предмет у дійсності. Тому світ ідей і, отже, світ прекрасного починається лише зі сфери життя" [34, с. 221]. Естетична позиція М. Чернишевського щодо примату краси реального світу над художньою красою відкривала нові перспективи для філософської естетики. Його естетичний гуманізм впливав на естетику В. Соловйова.

Володимир Соловйов — найвидатніший представник російської філософської естетики, творчість якого синтезує здобутки філософського ідеалізму в європейській та російській філософії, та ідеї "естетичного гуманізму" М. Чернишевського, зокрема ідею первинності природної краси. Естетичну спадщину В. Соловйова поділяють на два періоди. Перший (1877—1883) пов'язаний із трансцендентальною дедукцією категорії прекрасного й осмисленням проблеми символу ("Філософські начала цілісного знання", "Критика абстрактних начал", "Читання про Боголюдство", "Три промови на спомин Достоєвського"). У другий період (1889—1900) аналізується розмаїття виявів прекрасного в природі й у духовній сфері, передусім, у мистецтві ("Краса в природі", "Загальний смисл мистецтва", "Перший крок до позитивної естетики", цикл статей про поезію О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета та ін.).

Дослідники творчості В. Соловйова (Є. Трубецькой, В. Зеньковський) зазначають, що естетичні погляди філософа практично не змінювалися впродовж життя. Формулюючи теорію цілісного знання, В. Соловйов вважає його справжньою метою здійснення вищих людських цінностей: істини, добра та краси, тобто їх справжнє перетворення в життя. Розв'язуючи проблеми здійснення універсуму знання і цінностей, В. Соловйов змушений вдаватися до утопічних теоретичних побудов. Основою духовного Преображення — теургії — філософ вважає красу. Краса природи, де панує упорядкованість, — початкова ланка (тут відчутний вплив естетики М. Чернишевського). Вищий її вияв — краса мистецтва, завдання якого — не в повторенні, а в продовженні художньої справи, започаткованої природою. Мистецтво має стати "важливою справою", а саме — "глибоко і сильно впливати на реальний світ". Характер впливу він вбачає у тому, що "естетично прекрасне повинно вести до реального покращення дійсності" [30, с. 351]. Художню творчість В. Соловйов розглядає як містичний акт, адже його мета — "спілкування з вищим світом через внутрішню творчу діяльність" — теургія [30, с. 152]. Філософ наголошує: "...У людському житті художня краса є лише символом кращої, хвилинна веселка на темному тлі нашого хаотичного існування" [30, с. 352]. Естетика природи розглядається як крок до осягнення філософії мистецтва.

Основним в естетиці В. Соловйова є поняття "здійснення пізнаної істини", на основі якого відкривається зміст його естетичної теорії, що не зазнавала жодних суттєвих змін упродовж усього періоду творчості філософа. Пізнання істини досягається розумом, але здійсненна істина означає втілення всезагального сенсу світу. Висловлюючи думку стосовно краси та її місця в духовному Преображенні світу (теургічна естетика), філософ зауважує: "Хай сама краса незмінна; але обсяг і сила її здійснення у вигляді прекрасної дійсності має багато ступенів..." [ЗО, с. 352—353].

Завдання духовного удосконалення та естетичної організації дійсності В. Соловйов покладає на мистецтво, дія якого — внутрішнє упорядкування сущого, засіб об'єктивації ідеї всеєдності. Сутністю процесу є реалізація ідей краси. Краса постає основною категорією естетики і ширше — гносеології В. Соловйова. Ідея Преображення світу за законами краси в естетиці В. Соловйова виводиться з двох основних постулатів: по-перше — принципової цілісності естетичного об'єкта, по-друге — ціннісної природи естетичного предмета. Тобто, естетичний — це завжди внутрішньо-цілісний предмет і ціннісний за сутністю.

В естетиці В. Соловйова, що ґрунтується на ідеї цілісного знання, органічним постає зв'язок морального та прекрасного. Важливе значення у його гносеології та естетиці посідає проблема символу, що розглядається на основі поняття "ідея". Остання — не лише формальна єдність духу, розуму та душі. Вона також осмислена в образі дійсної тотожності матерії та форми, тобто живої істоти, особистості. Метафізичний варіант платонівської символічної міфології набуває в естетиці В. Соловйова глибоко особистісний зміст. Естетика філософа впливала на становлення естетики російського символізму (Мережковський, Белий та ін.), російської релігійної естетики (Бердяєв, Булгаков і под.).

В Україні естетика як самостійна наукова дисципліна утвердилася завдяки працям професора Харківського університету Івана Кронеберга (1788— 1838). Питанням історії естетики присвячені трактати: "Афоризми", "Історичний погляд на естетику", "Матеріали з історії естетики" тощо. У праці "Історичний погляд на естетику" досліджується історія поняття "наслідування" та його двоїсте розуміння: перше — запроваджене Арістотелем і означає "наслідування природи", друге — пов'язане з естетикою наслідування взірців і характерне для класицизму. І. Кронеберг віддає належне Г. Лессінгу, який полемічним талантом зруйнував мистецтво "наслідування взірців (класицизм. — В. М.), проклавши шляхи демократизації художньої творчості" [28, с. 229—385]. Автор розрізняє "теорію вишуканих мистецтв" (тобто мистецтвознавство) й "естетику". Остання охоплює "всі явища вишуканого в усьому світі". Розвідка "Матеріали з історії естетики" аналізує історію становлення естетичної теорії в Німеччині від О. Баумгартена до Ф. Шеллінга. Вона засвідчує не лише прекрасну обізнаність автора з класичною німецькою естетикою, високий фаховий рівень викладу теорії, а й єдність історичного та теоретичного аналізу естетичної проблематики.

Становлення революційно-демократичних принципів естетики в Україні пов'язане з творчістю Тараса Шевченка. У наступні десятиріччя вони розгортаються у творчості І. Франка (1856—1916), Лесі Українки (1871—1913). Певний доробок у демократичну естетику здійснили М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький та ін. Важлива роль належала естетичним ідеям професійних філософів, культурологів, мистецтвознавців: М. Гроту (1852—1899), Д. Овсянико-Куликовському (1853—1920), О. Потебні (1833—1891), М. Драгоманову (1841—1895) та ін.

Естетичні ідеї Т. Шевченка формувалися під час розквіту мистецтва "натуральної школи" та критичного реалізму в літературі й мистецтві. Роздуми щодо мистецтва містяться в літературних творах письменника ("Музикант", "Художник", "Прогулянка з задоволенням і не без моралі"), листуванні, а також у "Журналі" ("Щоденник"). Коло проблем, що цікавить митця, — вплив мистецтва на суспільне життя та виховання особистості; можливості окремих видів мистецтва у виховному процесі, зокрема значення сатири в удосконаленні моралі, звичаїв, питання творчого натхнення та його джерел і под. Оригінальна його трактовка поняття "свобода художньої творчості": "Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений оточуючою його природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А спробуй цей вільний творець на волосину відступити від вічної красуні природи, він робиться боговідступником, моральною потворою..." [35, с. 128]. Т. Шевченко віднаходить об'єктивний критерій художності мистецтва: краса природного світу слугує мірою естетичної доцільності формуючих умінь. Чітко розмежовуючи художньо-творчий процес і механічне слідування натурі, в листі Б. Залеському Т. Шевченко протиставляє митця-творця митцеві-копіїсту. Положення другого він вважає нещастям і пише: для себе "я боюся і думати" про таке.

Видатним теоретиком естетики був Іван Франка. Його естетична спадщина ще мало досліджена. Геніальному письменнику, поетові, філософу, соціологу, мистецтвознавцю, фольклористу (а це лише частина наукових зацікавлень національного генія) належить чимало праць з теорії й історії літератури, театру, музики, фольклору та ін. І. Франко — автор теоретичного трактату з естетики "З секретів поетичної творчості" (1898), йому належить обґрунтування естетики як самостійної науки та методології мистецтвознавчих наук. Велику увагу в естетичній спадщині він приділяв питанням формування духовного світу особистості засобами художньо прекрасного, дослідженню цінності мистецтва як особливого типу духовного досвіду, своєрідності художньої мови мистецтва, суспільній функції мистецтва і под. Яскраво виражена особливість естетики І. Франка — демократизм. Він обстоює Ідейність, реалізм і народність мистецтва. У статті "Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах" порушена важлива проблема зв'язку інтернаціоналізації "літературних уподобань і інтересів", націоналізації "кожної поодинокої літератури". Саме завдяки такому зв'язку щоразу яскравіше виявляється національна своєрідність окремих літератур, її особливі прикмети. Причому оригінальність постає не гонитвою за формою, здатністю митця осягнути і художньо виразними формами передати загально цінне в національному досвіді так, щоби зворушити не лише серця співвітчизників, а й "усього цивілізованого світу. "...Усі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та оригінально-національна їх форма... ті самі почуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка" [33, с. 34—35]. Критик утверджує єдність морального й естетичного начал художньої творчості, з цих позицій протиставляючи ідейно спрямоване мистецтво з вираженою моральною позицією "літературній моді". І. Франко обґрунтовує цінність творчості геніїв національних літератур, котрі глибинно і безстрашно проаналізували людську душу та людські суспільні відносини.

Особливе місце і в спадщині І. Франка, і в українській естетичній думці належить праці "Із секретів поетичної творчості". Критик полемізує з "ідеалістично-догматичною естетикою", з влюбленою н абстракції, зосередженою на пошуку мертвих дефініцій і канонів, на користь практично орієнтованої естетики, називаючи її "новою індуктивною естетикою". Предметом критики вченого є суб'єктивізм в естетиці й літературній критиці та об'єктивізм, схильний абсолютизувати фактологічну достовірність твору поза естетично-художніми його якостями. І. Франко заперечує однобічність філософсько-раціоналістичного підходу до витоків художньої творчості, і позицію Е. Гармана, що абсолютизує феномен несвідомого в художній творчості [33, с. 59]. Інтерес критика викликають ідеї Г. Фехнера, В. Вундта та М. Дессуара стосовно "двох рівнів свідомості: "верхньої" та "нижньої" (ідеї, які згодом знайдуть розвиток у дослідженнях К. Юнга в теорії "колективного безсвідомого").

З позицій психологічного підходу І. Франко аналізує творчість Т. Шевченка, акцентуючи на своєрідності художнього мислення національного генія.

Осмислюючи поняття "художня краса", він зосереджує увагу не на змісті зображеного, а на художній переконливості зображення, тобто на естетичній сутності художнього твору. І. Франко пише: "Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси" [33, с. 118].

Естетичні погляди Лесі Українки викладені у літературно-публіцистичних статтях "Два напрямки в новітній італійській літературі", "Утопія в белетристиці", "Новітня суспільна драма" та інших, у листуванні письменниці, поетичній та прозовій творчості. Вона утверджує ідейність і тенденційність, демократичну спрямованість мистецтва. Ці ж ідеї розгорнуті в творчості як естетична програма мистецтва; мету його геніальна письменниця вбачає в утвердженні людської гідності, виборюванні свободи як умови здобуття гідності, усвідомленні своєї належності до національного цілого як підстави здійснення людиною свого призначення в житті, що, зрештою, постає творчістю життя. У літературно-критичних статтях Леся Українка дає поглиблене тлумачення низки теоретико-мистецтвознавчих понять. До них, зокрема, належить поняття "народність" (стаття "Малорусские писатели на Буковине") [19, с. 74]. У праці "Два направлення в новейшей итальянской литературе" предметом естетичного аналізу є поняття "тенденційність" у мистецтві [19, с. 32].

Обстоюючи демократичний ідеал мистецтва, Леся Українка іронічно ставиться до модернізму, наголошуючи на штучності його девізу "мистецтво для мистецтва", і вважає аморальною позицію відходу від життя в "чисте мистецтво". Вона радить "почекати з пропагандою його до того часу, коли в житті не буде безпорадних калік, голодранців..." [19, с. 122]. До важливого доробку в естетичну теорію належить поняття "новоромантичний стиль", сформульоване щодо тих представників польської літератури, котрі "постійно протиставляють почуття розсудку... за літературними прийомами близькі до російського реалізму тургенівського взірця, але за пристрасністю і винятковістю тем, грандіозними контурами наближаються знову-таки до романтизму" [19, с. 125].