Розділ «Тема 8. Антиінфляційна політика та державне регулювання цін»

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що посідають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках - місцевими органами влади. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли та пластмаси, гірничошахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають монопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, комунальні підприємства), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Перелічені методи державного втручання у процес регулювання цін мають як недоліки, так і переваги та різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності у відсотках до витрат виробництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом короткого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні ознаки цього методу, зумовлені пропорційною залежністю обсягу прибутку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти зацікавлені не у зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, призводить до безупинного підвищення собівартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.

Перелічені недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, має звернутися у відповідні органи для отримання дозволу. Тому в деяких країнах такі ціни називають "дозвільними". Для отримання дозволу на підвищення цін підприємство надає необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктивних причин, наприклад у разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних податків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення витрат праці, досягнутий і запланований обсяги прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за дотриманням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Контроль за дотриманням дисципліни цін здійснюється спеціальними органами, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами, Міністерством економіки та підпорядкованими йому державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін, захист законних інтересів громадян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, установлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, Комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права інспекцій. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо використання фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого розгляду. Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торговельну та іншу комерційну діяльність.

8.2. Формування та реалізація антиінфляційної політики

Важливим показником розвитку економіки є рівень інфляції, який має перебувати у помірних межах на рівні до 5 % на рік, що стимулює виробництво конкурентоспроможних товарів та послуг. Інфляція характеризує загальне підвищення цін та зниження купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів і послуг. Інфляційні процеси можуть виникати під впливом двох чинників:

- грошових - емісія паперових грошей, швидкість їх обігу, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют;

- виробничих (негрошових - монополізація виробництва, відсутність конкуренції, структурні невідповідності в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.

Грошові чинники формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні сукупного попиту над пропозицією та виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси б обігу. Переповнення обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді. За умов перехідної економіки виникнення інфляційного попиту зумовлюється надмірною емісією грошей у готівковій формі; дефіцитом державного бюджету; необґрунтованою кредитною експансією банків, що призводить до емісії грошей у безготівковій формі; високим рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмірним інвестуванням у важку промисловість та військово-промисловий комплекс.

Виробничі чинники спричиняють інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є надлишок грошей в обігу, але вони відіграють пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування. Класичним прикладом інфляції витрат е спіраль "зарплати - ціни". Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхідно збільшувати зарплату, що спричинить зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить до зростання цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує чергового збільшення зарплати, і процес починається спочатку. Наведений приклад інфляційної спіралі "зарплати - ціни" свідчить про взаємозв'язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого - збільшуючи витрати виробництва, сприяє підвищенню цін.

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу. У цілому інфляція витрат завжди загрожує зменшенням товарного забезпечення та, зрештою, породжує спад виробництва та скорочення робочих місць.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання цін. З метою отримання надмірної інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика - це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з надмірною інфляцією. Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з інфляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними та потребують різних методів регулювання.

Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати (табл. 8.1). На практиці до них належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, обсяг та динаміку державних витрат тощо. Обмеження грошової маси шляхом реалізації грошово-кредитної політики є головним, але не єдиним напрямом отримання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсолютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення та відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним із напрямів дефляційної політики є збільшення виробництва передусім у галузях, які випускають товари та надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціональної політики протекціонізму щодо захисту національного виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринку позикового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції - зменшення товарного забезпечення грошей.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямований на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків. Збільшення надходжень до бюджету можна забезпечити за рахунок розширення об'єктів оподаткування шляхом розвитку малого та середнього підприємництва. Зменшення податкових ставок забезпечить також зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження.

Таблиця 8.1. Індекси цін, станом на грудень стосовно грудня попереднього року

Збільшення споживання дає нові можливості розвитку виробництва, що сприятиме розширенню бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

Основним напрямом скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів, часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров'я тощо. З позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність, збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але водночас припинення їх дотування сприятиме масовому банкрутству та зростанню безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко забезпечити рівень інфляції на потрібному рівні без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету та негативне зростання інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує обґрунтованості, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Політика доходів має подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці витрати. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується у поєднанні з заходами дефляційної політики. У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати шляхом їхнього "заморожування" на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невисоку його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і зростання прихованої інфляції, а подальше скасування обмежень - прискорене зростання цін. Тому нині перевагу надають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обґрунтуванню темпів зростання заробітної плати, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від; темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.