Розділ 2.СВІТОВИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ

• коротка і стисла форма викладу змісту;

• перетворення колишнього кредитора на відповідального гаранта своєчасності та повноти оплати;

• формування шляхом безперервності передавальних написів загального законного тримача векселя.

Можна назвати й інші переваги запровадження індосаменту. Зокрема, суттєво спростилася процедура передання майнових прав і зобов'язань, а головне — прискорився товарний обіг, в якому вексель став звичайним явищем.

Появу індосаменту дослідники пов'язують з оформленням торгових угод починаючи з 1600 р. Перша інформація, хоч і суперечлива (йшлося про заборону індосаменту), з'явилася 1607 р. в Неаполі у документі "Pragmatica". Але у практиці законодавства Франції вже у 1673 р. індосамент набув повсюдного застосування в ордерному, пред'явницькому і навіть банківському вигляді. У 1683 р. індосамент остаточно було закріплено у зразковому на той час Великому статуті Ляйпцига.

Труднощі, пов'язані з використанням індосаментів, не були випадковими. По-перше, індосамент суперечив віковічній банківській рутині, по-друге, виводив торгівлю з-під впливу банкірів. Тому його інколи цілком забороняли, а інколи дозволяли використовувати, але для одноразового передання.

Французький етап прогресу вексельного обігу позначений взаємодією останнього з кредитним оборотом. Вексель став першокласним знаряддям забезпечення кредиту, яке широко впроваджувалося банками у вигляді акцептного кредиту і виписування банкнот. Водночас це мало й негативні наслідки. Абстрактність індосаменту відкрила можливості для появи фіктивних документів, так званих "дружніх" векселів тощо.

Відтоді вексель набув одноманітної форми і перетворився на інструмент торгового кредиту. В актах купівлі товарів він покривав відстрочені платежі, здійснював їх відстрочення, передавав титул власності. Тоді ж вексель став універсальним уособленням виконання умов договору про передання вимог, які виникли в однієї особи до іншої ще до появи самого векселя.

Вже у ті часи завдяки своїй рухливості вексель суттєво зменшив потребу в готівкових оборотних коштах. Подібну тенденцію відображають і сучасні процеси. Це переконує досвідчених учасників господарської діяльності у необхідності динамічного зростання масштабів вексельного обігу, впровадження механізмів концентрації векселів з метою належного зберігання, класифікації та проведення взаємозаліків зустрічних вексельних вимог. У більшості країн світу давно зрозуміли, що векселі мають функціонувати як кредитні гроші, які хоч і не приводять до остаточного перетворення угоди на гроші, але ефективно виконують функції розрахунку й платежу.

Водночас в Україні і по сьогодні відчуваються прагнення приписати вексельному обігові невластиву йому інфляційну функцію та зобразити його засобом кримінального вилучення обігових коштів енергосистем та інших підприємств.

Серед переваг, яких вексель набув на французькому етапі розвитку, слід назвати формування системи гарантій забезпечення платежу і розробку та застосування суворих судових санкцій проти порушників норм вексельного обігу. Гарантії платежу досягаються шляхом внесення до тексту векселя положень про відповідальність за обіцянку платежу. При цьому за повноту і своєчасність сплати грошей векселетримачеві відповідальність несе не лише та особа, яка зобов'язана це зробити, а й кожен із тих, хто поставив свій підпис на векселі, тобто всі індосанти та інші надписувачі.

Отож вексель став відображати досить складні й заплутані боргові відносини. Це відносини між трасантом і ремітентом, з яких виникла сама видача векселів; відносини між індосантом та індосатом, з яких виникла властивість передавання векселя.

Для сили векселя важливими є не лише імена кожного з учасників процесу, а й розрахунки між ними. Якраз у такому вигляді й тлумачився вексель в Ордонансі Людовіка XIV (1673 p.).

Але найважливішим документом вексельного права французького етапу став "Code de commerce" (1808 p.) — комерційний кодекс, який великою мірою визначив основні положення російського вексельного статуту 1832 р. За оцінками сучасників, із прийняттям комерційного кодексу французьке вексельне законодавство стало найдосконалішою моделлю. Очевидно, цим слід пояснювати прагнення укладачів згаданого російського статуту виробити певний компромісний варіант між Ляйпцизьким вексельним статутом, що став основою російського статуту 1729 p., і новими французькими поглядами на вексельне право.

В сучасних умовах потреби економіки Франції задовольняють понад 4 млрд переказних векселів. Щоб забезпечувати регулювання їхнього обігу, тут ще у 1981 р. було прийнято закон про реєстр обов'язкових вимог, за допомогою якого поліпшено й спрощено взаємодію банків та підприємств, удосконалено організацію вексельного кредиту, суттєво зменшено витрати праці на його отримання. Зокрема, за наявності декількох боржників підприємство складає реєстр обов'язкових вимог, групує їх за термінами платежів і передає до банку як заставу для отримання вексельного кредиту.

Німецький етап: удосконалення вексельного права й практики

Правові засади і форму векселя до Німеччини було занесено з Італії та Франції, головним чином через широкі торговельні

стосунки таких міст, як Нюрнберг, Аугс-бург, Франкфурт-на-Майні та Гамбург. Проте у Німеччині вексель виник поза тими умовами, які породили його обіг в Італії, а потім забезпечили розвиток на ярмарках у Франції. По-перше, в Німеччині обмін монет не став вільним промислом, тому й не розвивалася банківська справа; по-друге, Ганза підтримувала не систему ярмарків, а мережу постійних складів, тому передання торгових вимог здійснювалося, але не набуло широкого розмаху.

З усіх властивостей векселя у Німеччині найбільше закріпилися такі:

• вексель є грошовим зобов'язанням, що письмово оформлене у відповідний документ;