Розділ «3.Сценарії розвитку головних центрів економічної сили»

Навіть якщо фондовий ринок і вдається відновлювати за рахунок додаткових державних запозичень на "стимулювання" економіки, це дає лише тимчасове полегшення, оскільки вже жодні заходи не зможуть відновити купівельну спроможність населення, яка різко знизилась після припинення банками "накачування" економіки грошима. Країна вже не має тої кількості робочих місць, яка б давала людям змогу заробляти на пристойне життя.

Водночас застосування напрацювань Кейнса і складових "нового курсу" Рузвельта для порятунку національної економіки як цілісності не дає жодних підстав для стратегічного оптимізму щодо пошуку загальної найприйнятнішої моделі розвитку на тривалу перспективу.

Проведені соціологами опитування в постсоціалістичній Східній Європі, ставлення якої до Сполучених Штатів є позитивним і яка особливо сильно постраждала від кризи, дають такі результати: пересічні громадяни не бачать прямого зв'язку між ліберальною демократією європейського зразка і своїм соціальним становищем, вони критично ставляться саме до євро-американської моделі демократії.

На цьому тлі американські дослідники Р. Інгельхарт і К. Вельцер дійшли висновку, що ліберальна демократія наразі не має прямого зв'язку з соціальним благополуччям нації - існують інші моделі демократичного розвитку.

Нині не можна однозначно встановити, наскільки демократія є стимулювальним, гальмівним або нейтральним чинником економічного поступу. Професор Р. Піренбум з Оксфорда зауважує, що у більшості країн демократія не є ліберальною. Отже, буває важко відрізнити форми демократії від авторитарних режимів. Це можливо тільки за прогнозованими результатами виборів, які майже завжди відомі до їх завершення внаслідок контролю державної влади чи стабільної групи політичних партій над загальною ситуацією.

У Сполучених Штатах упродовж всього періоду антикризових заходів відбувається економічний дискурс щодо ступеня втручання держави в ринкову економіку, тобто щодо способу запобігання циклічним кризам або принаймні недопущення їхнього переростання у фінансово економічні депресії.

Прихильник застосування ключових елементів "нового курсу" Рузвельта для подолання сучасної кризи, лауреат Нобелівської премії з економіки 2008 р. П. Кругман вважає, що економічний спад з певними періодичними піднесеннями триватиме не менше 10 років. Виступаючи в Стокгольмі наприкінці 2008 p., він закликав державних керівників і політиків щедро виділяти бюджетні кошти для пом'якшення економічного спаду. При цьому Кругман не розглядає пропоновану модель як системну панацею від циклічних криз. Отже, старий "новий курс" Кругман обстоює лише на основі відчуття безвиході та усвідомлення того, що економічна наука не має справді оригінального антикризового рецепта: "Сценарій, якого я боюсь, полягає в тому, що ми побачимо в усьому світі еквівалент японського втраченого десятиліття 90-х років XX ст., що ми побачимо світ з нульовими відсотковими ставками, дефляцією, без будь-яких ознак одужання. І це буде тривати довго. На жаль, це може дуже легко статися". Найпесимістичніший з його сценаріїв передбачав особливо критичні кризи на "європейській периферії", до якої належить і Україна.

За умов відсутності ефективних "ліків" для швидкого подолання економічної кризи слід ретельніше замислитися над проблемою антикризової "вакцинації". Розв'язати її можливо завдяки уважнішому ставленню владних інститутів до наукових прогнозів учених-економістів та досвідчених бізнесменів. Однак невиправдано скептичним було ставлення до прогнозу експертів датського Saxo Bank, опублікованого у Грудні 2007 року: "2008 року у світі розвернеться криза: нафта подорожчає до 175 доларів, китайський ринок обрушиться на 40%, а американський - на 25%. Все це стане наслідком сповільнення американської економіки через іпотечну кризу. Кожні три з десяти найбільших американських будівельних компаній збанкрутують, а британська економіка піде на спад. Якщо сповільнення економіки США справді трапиться, це буде означати, що споживання нафти знизиться разом із ціною. Економічний спад просто не залишить споживачам грошей, щоб викладати за барель 175 доларів".

Незважаючи на велику кількість економічних прогнозів у другій половині 2007р., перші реальні спроби зупинити кризові явища уряди почали здійснювати тільки у жовтні - листопаді 2008 року. Хоча ще в 1995 р. працівники фондів і дослідних центрів Дж. Сороса аргументовано прогнозували наближення через 10-15 років глобального фінансового потрясіння. Наприкінці 90-х років XX ст. чимало економістів Заходу також стверджували, що за діючої економічної політики та переходу до віртуальної економіки повторення великої депресії здається неминучим уже через 10 років. Після подій 11 вересня 2001 року поняття "велика депресія" взагалі стало звичним у наукових працях.

Для аргументації прогнозів економісти залучають порівняльні характеристики кризових циклів минулих епох. У першу чергу увагу звертають на тривалість криз і основні галузі збитків (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Фінансові (економічні) кризи минулого

Для подальшого розвитку світової економіки небезпечною є тенденція до скорочення часових проміжків між кризами. Це пов'язано з тим, що в розвинутій західній економічній системі (переважно в національній економіці США) триває накопичення кризових явищ, а влада лише спостерігає за процесом, не вдаючись до серйозних заходів, спрямованих на усунення небезпек і стримування глобальної депресії.

Економісти фінансово-економічну кризу 2008 р. найчастіше порівнюють з кризовими явищами 1873, 1907 і 1929 рр. Тому в політологічному вимірі подальшого перебігу подій напрошуються асоціації з історичними подіями: появою нового претендента на глобальне лідерство, світовими війнами, що розпочалися відповідно через сім і десять років після криз! Зарубіжні фахівці з міжнародних відносин і політико-системної проблематики, попри не одностайність у прогнозах, іноді передбачають можливе відтворення політичного тоталітаризму, на кшталт ситуації в Німеччині в 1933 р., коли до влади прийшов Гітлер.

У найближчі кілька років є певні підстави очікувати серйозного геополітичного конфлікту між ключовими учасниками міжнародних відносин. Принаймні таку перспективу не можна ігнорувати. Зокрема, попри т. зв. пере завантаження американо-російських відносин, слід брати до уваги такі чинники:

- принципові розходження між США і РФ щодо їх геополітичної "відповідальності";

- очевидна неузгодженість позицій в питаннях полюсності міжнародної системи;

- стратегічна суперечність у ставленні до т. зв. пострадянського регіону;

- намір російського керівництва розбалансувати відносини в євроатлантичній спільноті, який конфліктує з прагненням адміністрації Б. Обами подолати існуючі розходження з окремими європейськими державами-учасницями НАТО;

- можливі зміни в геополітичних поглядах Б. Обами через швидке падіння його рейтингу серед американців.

Для таких припущень існує чимало аргументів. Це і гостра реакція російського уряду на плани США розмістити елементи ПРО у Чехії і Польщі; спільні навчання збройних сил Росії з венесуельськими партнерами; погрози РФ розробити новітні версії ракетної зброї та ін. Участь Росії у будівництві трансокеанського нікарагуанського каналу, який створить альтернативу Панамському, що перебуває у зоні інтересів США і є вигідним Венесуелі та Китаю, може стати серйозним приводом для переростання суперечностей між Вашингтоном і Москвою у конфлікт.