Розділ «1.5. Ризики у життєдіяльності людини»

Неможливість досягнення абсолютної техногенної безпеки і застосування концепції ненульового (прийнятного) ризику – сучасні засади розв'язання проблем безпечної життєдіяльності. Це означає формування нової ідеології стосовно протидії техногенним аваріям і катастрофам, зародження галузі управління техногенним ризиком.

Концепцію управління техногенним ризиком реалізують з огляду на такі загальновизнані принципи:

– зменшувати ризик, наскільки це можливо;

– зменшувати ризик, наскільки це прийнятно;

– вживати всі необхідні превентивні заходи;

– застосовувати найбезпечніші технології.

Особливого значення набуває системний аналіз,

який розглядає ПНО як складну технічну систему і сприяє формуванню знань про нього як єдиний цілісний об'єкт, що функціонує в умовах багатофакторних ризиків. Такий аналіз дає змогу створити систему моделей і методів для управління безпекою об'єкта як у штатних, так і позаштатних критичних і надзвичайних ситуаціях, технічного діагностування і постійного моніторингу ризиків.

Отже, формування сучасної методології управління техногенною безпекою потребує нових принципів і підходів. Так, у державній науково-технічній програмі Росії "Безпека" для забезпечення надійної і безпечної експлуатації ПНО запропоновано застосовувати такі принципи:

– одиничної відмови (незалежно від рівня надійності і безпеки система має залишатися дієвою за відмови будь-якого її елемента);

– безпечної відмови (найімовірніші відмови системи проти аварійного захисту повинні бути безпечними, тобто сприяти хибному включенню захисту швидше, ніж небезпечній відсутності реагування);

– багаторівневого захисту (створення послідовних рівнів безпеки, що зменшують імовірність аварій та їхні наслідки);

– комбінованого захисту (об'єднання систем жорсткого та функціонального захисту ПНО від аварій і катастроф);

– самозахищеності систем (створення систем із пасивними і внутрішньопритаманними характеристиками безпеки);

– обґрунтованого доведення потрібної безпеки (узгодження критеріїв і методів забезпечення безпеки з діючими правовими і нормативно-технічними документами);

– захисту від реалізації потенційно небезпечного проекту (відмова на державному рівні втілити в життя проект, що за результатами експертизи не має належного рівня безпеки).

З метою запобігання великим аваріям створюють СУБ, що діють на управлінському і організаційному рівнях. Статистика свідчить, що у 70% випадків причини аварій організаційні, у 20% – технічні, 10% – психофізіологічні .

СУБ має бути інтегрована з такими системами менеджменту ПНО: управління якістю, екологічного управління, забезпечення здоров'я працівників, технологічного управління тощо. Ідеологія системи управління безпекою передбачає організування її впливу як протягом превентивної стадії, так і після виникнення надзвичайної ситуації.

Вимогами до удосконалення технологій є зниження матеріало-, ресурсо- та енергомісткості, екологічність і безпечність. Нині технології стали товаром, і до них, як і до будь-якої продукції, слід застосовувати стандарти безпеки.

Забезпечення стійкої динамічної рівноваги держави як системного утворення можливе лише завдяки реалізації постійного і системного моніторингу. Як механізм контролю і коригування він особливо необхідний під час втілення в життя національної стратегії безпечного технологічного розвитку. Згідно з цією моделлю, суб'єкти управління (Президент України; Верховна рада України; Кабінет Міністрів; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні сили України, Служба безпеки України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України (Абзац 11 ст. 4 із змінами, внесеними згідно із Законом №3200-IV (3200-15) від 15 грудня 2005 року); громадяни та об'єднання громадян України) мають здійснювати управлінський вплив (концепції, стратегії, закони, укази, підзаконні нормативні акти, постанови, накази, програми тощо) на об'єкти управління (держава, суспільство, громадяни), які, відповідно до управлінського впливу, змінюють кількісні та якісні параметри технологічної політики у контексті безпеки.