Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

В лісі, в темряві, під холодним дощем, вона, як і завжди, думала про справедливість!

— О, не картай себе! — вигукнув я пошепки, щоб не чули інші. Вона з погано прихованим переляком відсахнулася від мене. — Ти не винна, — вже спокійно, нормальним голосом сказав я. — Це ж я замкнув Племінника у підземеллі. Правда, я не мав іншого виходу. Отже, ніхто не винен. Таке є життя!

— Се ля ві! — вигукнув Покійник. Він любив устрявати в чужу розмову.

Оце «се ля ві» було відоме кожному першокласникові, але Покійник вимовив так, наче знав французьку мову. Взагалі, після втечі з «старої дачі» він посмілішав.

— Ще можлива погоня, — сказав я.

І Покійник одразу заговорив як звичайно.

— Яка?

— Племінник!.. Ну, а якщо Гліб не повернеться, нам доведеться визволяти його!

Покійник замовк.

«Що ж робити? — міркував я. — Чи не піти в розвідку? Але тоді ми напевне запізнимося на електричку. Так, так, так… Де ж вихід? Може, мені самому залишитися, а всім мчати на станцію?»

Я запропонував це. І, затамувавши подих, чекав відповіді: залишатися самому все-таки не дуже хотілося.

— Давай удвох, — запропонував Принц Датський.

— Нехай жінки їдуть! — вигукнув я. Глянув на Покійника й додав: — І ти з ними.

Покійник не заперечував. Але Наташа не погодилася:

— Ще залишаються хвилини. Кілька хвилин… Почекаємо. Самого я тебе не залишу.

Мене! Самого! Хоч і Принц також хотів залишитися… Вона сказала про мене самого! Якби це було не в холодному лісі, а в якійсь іншій обстановці, я б, напевне, вмер від щастя. А так я залишився жити.

Хоч наступної хвилини могло видатися, що всі ми вмерли. Усі п’ятеро! Тому що ми затамували подих, прислухаючись до того, як чиїсь п’яти шльопали по калюжах і болоту. Вони шльопали дуже дзвінко… І ось з’явився Гліб. Точніше сказати, виник!

— Що у тебе в руках? — спитав я.

— Черевики… Щоб не падати… Швидше! Швидше… Погоня!

— Де?!