Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

– І я з вами! — зголосився благородний Принц Датський.

— Ні, залишайся тут, — сказав я. — А що, як Племінник вирветься на волю! Доведеться боронити жінок. Хоч одного мужчину треба залишити!

— А я? — тихо спитав Покійник. — Хіба я…

— Авжеж, звичайно! Ти давно хотів умерти. Ось, може, і випаде нагода…

Ми з Глібом рушили на горище. Коли ми вже виходили з кімнати, нас наздогнав голос, який я не міг переплутати ні з яким іншим на всьому білому світі:

— Обережно!

Одне тільки слово… Але в ньому було все, про що я мріяв: тривога, прохання швидше повернутися і ніжна обіцянка чекати! Так проводжають на подвиг. Що зустріне нас там, на горищі? Цього ніхто не міг сказати.

Спершу ми піднялися на другий поверх, де була кімната, з якої звичайно долинало: «Ах, ви живі? А ми вас — бац! — по карку! Ах, ви ще пручаєтеся? А ми вас по потилиці — лусь!» З кімнати виповзла смужка світла. Я зазирнув… На столі, що був без скатерті і навіть не був вкритий газетою, валялася колода карт. Світилася лампочка без абажура. Далі нагору вели сходи без поруччів.

— Сюди… — сказав Гліб.

Ми почали підніматися ще вище сходами, які буркотливо зарипіли, хоч вони й не були змальовані в повісті Гл. Бородаєва. Над ними звисала брусована стеля без штукатурки. Все тут було якесь голе, немовби невдягнене: стіл без скатертини, лампочка без абажура, стеля без штукатурки, сходи без поруччів…

Ми йшли вперед без страху!

Я спершу намацував у темряві сходинку, а потім уже ступав далі: один необережний крок — і я полетів би без будь-якої надії вхопитися за поруччя, яких не було.

Нарешті ми досягли мети! Горище було збудоване у формі труни, накритої віком. Ми були всередині цієї труни. На мене приємно війнуло гнилизною і вогкістю.

Я знову перебував у рідній детективній обстановці: темно, таємно, крізь трикутне вікно вітер заносив свист і холодні краплини…

Природа, отже, й далі жила своїм особливим, але прекрасним життям: на вулиці, як і досі, йшов дощ.

Вікно було без шибок, а мотузки, протягнуті через горище, без білизни. І тут теж усе було голе, невдягнене, мовби кимось пограбоване. Це мені подобалося!..

Здавалося, з похмурих глухих кутків на нас ось-ось щось накинеться. Та цього, на жаль, не трапилося.

Простягнувши вперед руки, ми пішлн нетвердою ходою по нетвердій земляній долівці в глиб горища.

І раптом я побачив людину… Вона висіла під стелею в білій одежі. І гойдалася… Мужність, що цілий день була зі мною, враз мене покинула.

— Що?.. Що це? — прошепотів я і позадкував нетвердою ходою по нетвердій долівці.