Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Запізнюємося на електричку? — перепитав він.

— Хіба? — відповів я, ладний обійняти й розцілувати його.

— Побачив, що ви біжите, і теж помчав. Хоч і не можна: серце вистрибує…

«Певно, хворе! Як у Наташиної мами…» — подумав я. Я любив цього незнайомого чоловіка в плащі. Я був у захопленні від нього!

Розділ дванадцятий,

найкоротший і найостанніший (у цій повісті)

З одного боку до платформи невблаганно наближалася електричка. А з другого — наближалися ми.

«Якби ми встигли, то всі наші батьки лишилися б живі в прямому й переносному розумінні цього слова! Тоді всі мої здогади, знахідки, сумніви й муки були б не даремними!» З цією думкою я вибіг на платформу. Доля забажала, щоб саме в цю мить і електричка теж порівнялася з нею.

— Сідайте! — гукнув Гліб. — А я квитки…

— Не треба! — відповів я.

«Краще нехай усіх нас оштрафують, зате батьки будуть живі-здорові!» Я встиг так подумати, але не встиг пояснити цього Глібові, бо він уже побіг до каси. Він хотів здійснити ще один подвиг: йому потрібні були обставини, що пом’якшували б провину!

Машиніст вихилився з вікна й дивився вздовж поїзда. Ніхто не вийшов, і ніхто, крім нас, не збирався сідати. Чоловік у плащі, виявляється, чекав на електричку з міста і взагалі даремно поспішав.

Провідниця останнього вагона помахала зеленою лампочкою: можна було рушати! На її думку…

Що було робити? Вскочити у вагон і поїхати без Гліба? Покійник ускочив. А всі інші не знали, як учинити. Покійник висунувся й сумовито дивився на всіх нас:

— Хіба не ясно? Вона зараз рушить…

А Гліб усе ще стояв, нахилившись, біля віконця каси.

Двері зітхнули, немовби співчуваючи нам, і повільно почали зачинятися. Голова Покійника все ще стриміла, і здавалося, двері ось-ось затиснуть її з двох боків.

За якусь мільйонну частку секунди у мене блиснула ідея.

— Обережно, дитина! — загорлав я. Я знав, що ці слова: «Обережно дитина!» — завжди дуже сильно впливають.

Двері, не встигнувши причавити Покійника, поповзли назад.