Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Хіба ми в трамваї? Чи в тролейбусі? — усміхнулася Наташа. — В лісі чемність ні до чого.

Покійник схопився. Але вона не сіла. І навіть Миронова залишилася стояти.

— А ще лірик! — сказав я Покійникові. — Присвячуєш вірші красуням! — І тихо додав: — Неіснуючим…

— Не треба зачіпати Покійника, — попрохав добрий Принц. Він, як і досі, гадав, що Покійник пізнав уже щастя кохання. А чужі почуття Принц поважав.

— Згоден не будемо сваритися в таку хвилину! — сказав я. — Що там зараз із нашим Глібом?

Я сказав «із нашим», бо, уявляючи собі, якій небезпеці (може, навіть смертельній) піддавав себе Гліб, я ладен був забути його провину, його злочин. «А що, коли Племінник йому не повірить? — думав я. — А коли він розлютований вискочить з підвалу й накинеться на Гліба? Або заштовхне його в підвал і замкне?»

— Звичайно, можна було б і не випускати Племінника, — сказав я тихо.

— Хіба можна так повестися з людиною? — відповіла Наташа.

Під холодним дощем вона думала про справедливість!

— Котра зараз година? — спитав я у неї.

— В темряві не бачу, — сказала Наташа.

— Дай руку. Я побачу!

Вона простягла руку, і я довго дивився.

Потім я ще три чи чотири рази прохав її дати мені руку і знову довго придивлявся, бо важко було побачити стрілки. І взагалі…

Нарешті я почав хвилюватися! П’ятнадцять хвилин минули. А Гліба все не було.

«Він пожертвував собою і тим спокутував провину, — думав я. — А я був з ним не досить чуйний… Щоправда, я не виявляв брутальності. Але все-таки докоряв йому. А він сам на сам, зв’язаний і скуйовджений, з стільцем на спииі, зустрівся в підземеллі з Племінником. Не кожен би на це зважився. Ось Покійник нізащо не пішов би! А я сам?»

На останнє питання мені важко було відповісти. І я, щоб не думати про це, ще раз глянув на Наташиного годинника. Минуло вже двадцять хвилин.

Це було жахливо… «По-перше, очевидно, загинув Гліб, — думав я. — А по-друге, до електрички залишається зовсім мало часу. І якщо ми запізнимося й цього разу, то не дістанемося додому вже до завтрашнього ранку. А як ми повідомимо про це батьків? Ніяк! По телефону подзвонити вже не зможемо: Племінника випущено на волю! Наші мами й татки просто загинуть. Не в прямому розумінні слова, а в переносному. Хоча деякі, можливо, і в прямому. Особливо мами! За татків я потерпаю якось менше. А де ночувати? Не підемо ж ми в гості до Племінника! Може, поїхати без Гліба? Ні, неможливо. Допомогти йому? Як?!»

З Глібом щось сталося, — з погано прихованою тривогою сказав я.

— Це через мене, — сказала Наташа. — Я винна. Тільки я!.. Ь