Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Що, погано видно? — спитала Наташа.

— Ні… Просто я хочу діждатися, поки буде рівно двадцять годин двадцять хвилин. Добре запам’ятовується: двадцять двадцять!

Вона теж глянула на годинника:

— Але ж треба чекати аж чотири хвилини.

— Нічого, я почекаю.

Рівно о двадцятій двадцять я вигукнув:

— Операція починається! Ти, Глібе, нічого не забудеш? Племінник мусить повірити: ми давно залишили дачу! І поїхали в місто… А насправді чекаємо біля пенька!

— Не забуду…

Я підступив до Гліба й прошепотів:

— Ну, а якщо… Вважай, що ми тебе простили. Проте я сподіваюся, що ми ще зустрінемося!

— Я теж…

— Тепер усі — на вулицю! Навшпиньки! Щоб Племінник нічого не почув, — скомандував я.

Не тільки Миронова, а й усі інші охоче підкорилися наказу, бо Племінник щосили тарабанив по іржавому залізу і здавалося, що він ось-ось висадить двері.

Гліб залишився сам, із скуйовдженим чубом, з стільцем на спині і в сорочці без ґудзиків.

Ми навшпиньки залишили «стару дачу» і знову побігли.

Природа тим часом, як і досі, жила своїм особливим, прекрасним життям, але вже в темряві. А що може бути сумніше за безлюдне осіннє селище! Та ще ввечері… Кілька разів я жив улітку на дачі. І ось коли наприкінці серпня одна дача за одною пустіли, ставало тоскно й самотньо. Ну, а тут уже в цілому селищі не було ні вогника! І ми весь час потрапляли в калюжі, в ями, в рівчаки.

Ми знову почали оббігати сосновнй ліс, який вдень був такий гарний, молоденький, а зараз потемнів і насупився, наче за один день постарів. І всі дерева здавалися мені здаля зловмисниками, що причаїлися…

Ранком я б цьому, звичайно, зрадів. А тут навіть дощ, і болото, і сльота не радували мене. Мені раптом захотілося додому, в теплу кімнату. Але це була тільки хвилинна слабість! Я їй не піддався. Я відкинув її. Точніше сказати, пожбурив!

— Хіба це не мій пеньок? — вигукнув Покійник. І знову вмостився посередині: іншим уже сісти було ніде. І так само, як вранці, все у нього дихало: і ніс, і живіт, і плечі. Я це відчував у темряві.

— Поступися місцем жінкам! — сказав я.