Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Він наганяв на себе страх, як повідомив нас Племінник Григорій? Подумай як слід, не поспішай.

— Так… наганяв.

— Залишайтеся на своїх місцях! — скомандував я.

І хоробро кинувся в темряву.

Розділ восьмий,

у якому я нарешті… а втім, самі зрозумієте

Я міцно охопив скелет. І потягнув його крізь густий, непрозірний морок на тьмяне, непевне світло лампочки.

Йти було недалеко. Але ж довга дорога може видатися короткою і легкою, а коротка, навпаки, довгою і важкою. Все залежить від того, що ти несеш. Якщо нема нічого, крім веселих, радісних думок, тоді легко, а якщо в руках скелет…

О, скільки несподіваних і глибоких думок найшло на мене того дня! Деякі з них, я гадаю, заслуговували навіть на те, щоб потрапити в зошит Наташі Кулагіної. «Може, коли-небудь її загальний зошит стане справді загальним (її і моїм), — мріяв я. — І ми будемо по черзі записувати до нього свої глибокі думки. А потім будемо читати… Не вголос, а кожний окремо, сам собі. І все знатимемо одне про одного! Хоча геть усе знати, звичайно, не обов'язково, а от найзаповітніші думки, що стосуються… чого стосуються? Поривань душі!» Ці останні слова я вичитав недавно в книжці. Вони мені дуже сподобались: «поривання душі!» Виявляється, душа може пориватися. Досі я цього не знав.

«О якби я знав, куди поривається її душа, я б обов’язково спрямував і свою в той самий бік. І наші душі зіткнулися б… Точніше сказати, зустрілися б. Або торкнулися б одна одної!» — так мріяв я, притискаючись до скелета. Він чимось колов мені руку. А чим саме, я не міг добрати в темряві.

«Колись це була людина! — думав я. — Вона ходила в костюмі, думала, тікала з уроків, складала іспити… Може, навіть кохала. Як і я! Невже коли-небудь…»

Нараз переді мною виросло щось велике й темне. Я нахилився й глянув на цю постать крізь ребра, мов крізь штахетини паркану.

— Хто це? — запитав я ледве чутно: язик погано слухався.

Мені відповів Принц Датський:

— Алик! Як добре! Я боявся, що ти заблукаєш. Адже ти сам…

— Ми вдвох… із скелетом! — Його добрий голос повернув мені дар слова. — Щось тут колеться… Поможи! Але обережно: не поламай йому ребра.

За хвилину я вже пояснював Наташі Кулагіній, хоч не дивився на неї і вдавав, що кажу для всіх інших:

— Це не Дачник! Логічний аналіз переконав мене в тому, що скелет, як і підвал, як і взагалі вся ця мура, потрібні були Гл. Бородаєву для натхнення. Він спершу наганяв страх на себе, а потім уже на читачів. Отже, нема підстав думати, що нас замкнули для того, щоб… Щоб ми дійшли ось до цього стану!

Я вказав на скелет.

— Звідки така впевненість? — спитав Покійник.