Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Добрий Принц хотів порадувати нас, але вірші його нікого особливо не радували, бо всі вже до них якось звикли. Здається, вперше в житті Принц відчув це і, сховавши за спиною свої руки (він завжди не знав, куди їх подіти), тихо сказав:

— Тоді вибачайте…

— За що? Ти дуже точно висловив наш загальний настрій! — вигукнув я з погано прихованим співчуттям.

Моє співчуття не сподобалося Принцу. Він раптом порвав вірші й викинув у темряву. В ту саму, яка допомогла йому оцінити світло!

— Хіба це не звичайна річ? — поставив своє чергове запитання Покійник.

— Що? — не зрозумів я.

— Те, що сталося. Хіба класики не знищували своїх творів? Не спалювали їх?

— Але ж на те завжди були причини, — заперечив я. — Їх не визнавали, не розуміли… А ми Принца завжди розуміємо. Ну, та нічого… Засідання гуртка триває!

Миронова підняла руку й сказала:

— Можна мені?

— Авжеж. Чим ти нас порадуєш, Миронова? Начерком? Назви її начерків завжди починалися з слова «мій», «моя» або «моє»: «Мій день», «Мій ранок», «Моя сестра», «Моя кімната…» Цей начерк мав назву «Моя неділя».

— Звичайно по неділях я встаю о 9 годині 30 хвилин за місцевим часом, щоб о 10 годині послухати «Пионерскую зорьку». Але цієї неділі будильник задзвонив, як у звичайні дні, тобто рівно о 7 годині 10 хвилин. Умилася я швидко, як ніколи: у ванній кімнаті було порожньо, всі ще спали, ніхто не поспішав на роботу. О 7 годині 30 хвилин за місцевим часом я з’їла одни бутерброд з ковбасою і яєчню…

«Її останній сніданок!» — подумав я.

Миронова читала далі:

— О 8 годниі 30 хвилин я була в шкільній канцелярії. Там зібралися всі члени літературного гуртка, щоб їхати на стару дачу, де творив письменник, ім’я якого колись носив наш гурток. Гліб Бородаєв, онук письменника по татовій лінії, повідомив нас, що наш класний керівник Нінель Федорівна захворіла. Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…

— Перечитай останнє речення! — голосно вигукнув я, бо доля забажала, щоб цієї хвилини в голові мені майнув один здогад.

Миронова перечитала.

— Що таке? — Покійник схопив мене за руку.

— Чекай, чекай! Здається, я починаю…

— Що?! — з надією запитав Принц Датський.