Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Отже, я взявся аналізувати сам…

Мені було відомо, що славнозвісні детективи й слідчі, розкриваючи злочин, насамперед намагаються з’ясувати: кому він вигідний.

«Так, так, так… Я не піду звичайним шляхом! Діятиму за власним методом, — вирішив я. Піду від зворотного, як іноді доводять теореми. Авжеж, зроблю навпаки: зважу спершу, кому невигідно, щоб ми сиділи замкнені в підвалі.

Напевне, всім нам невигідно. А найбільше? Наташі! В неї тяжко хвора мама. І вона неодмінно повинна сісти на електричку о сімнадцятій нуль-нуль! Так, так, так… Тепер треба з’ясувати, кому вигідно, щоб Наташі було невигідно. Збиваюся на чужий метод… Та нічого не вдієш! Хто ж може мститися Наташі? І за що? Поміркуємо! Найімовірніше, хтось, не добившись взаємності, вирішив… Кохання часто спонукає людей до злочину! Про це і в п’єсах говорять, і в кінокартинах… Але хто ж мститься? Племінник Григорій? Він міг бути тільки знаряддям помсти! Так, так… Це ясно. Він не підходить: за віком і взагалі… Навряд чи він здатний на глибоке почуття. Але хто його зробив своїм знаряддям? Хто?! Покійник? Він полюбляє вигадані образи і взагалі вмирає від страху. Але перш як остаточно щось вирішити, я повинен усе брати під сумнів. А що, коли Покійник прикидається? Коли насправді він нічого не боїться? Та ні! Досить глянути на нього… Принц Датський? Він благородний. Фізична сила поєднується в ньому з дитячою сором’язливістю. Але я мушу все брати під сумнів! А що, коли він прикидається добрим?

Якось огидно всіх підозрювати! Але все-таки… Я повинен провести якнайдетальніше розслідування! Так, так, так… Отже, треба перевірити всіх. Крім Наташі… Може, Миронова? Припустімо, вона заздрить Наташі. Та ні, дурниці. Виключено! Вона заздрить лише тим, кого вчителі цінують більше, ніж її. А більше, ніж її, вони нікого не цінують. Виходить, методом виключення, який іноді застосовується під час розслідувань… Знову піду старим шляхом. Кажуть, «над друга старого нема в світі нікого». Може, це стосується не тільки друзів?

О, які мудрі народні приказки!

Отже, я добрався до Гліба… Він знову затинається на кожному другому слові. А більше — мовчить. Та не в цьому річ. Не через це він викликає в мене найбільшу підозру. Так, так, так… А через що? По-перше, він єдиний серед нас усіх був раніш знайомий з Племінником. Доказ номер один! А по-друге і по-третє… Мої спостереження, про які ніхто не знає! Ті два здогади… В них — ключ! Я певен… Але я мушу все брати під сумнів. Так, так, так… Треба все довести! Довести! Довести!..

Я озирнувся. Всі тихо сиділи на ящиках. І чекали… А Миронова задрімала. У неї була залізна вдача! Я всіх обвів поглядом і зупинився на Глібові.

Настав час допиту! Вестиму його обережно, аби можливий винуватець ні про що не здогадався. І щоб не образити його дочасно підозрою. Насамперед, додержувати законність! Про це часто пишуть. Я не повинен її порушувати. Повинен усе брати під сумнів, поки не буде доведено… І ніякого насильства! Ніякої брутальності! Так, так, так…

— Глібе, чи не хочеш підійти до мене? Коли тобі не хочеться, не підходь. Я тебе не силую. Я сам можу підійти. Але коли ти хочеш…

— Я… чому ж… — одразу озвався Гліб. — Я охоче…

Він не договорював фрази. Але це не було доказом: він і колись не дотягав їх до кінця. Авжеж, це й колись було його яскравою особливістю.

Проте гостра спостережливість підказала мені, що надто вже швидко він відгукнувся, немовби чекав, що я до нього звернуся. І надто вже швидко підбіг, наче боявся, що я спитаю його про щось голосно і почують усі інші.

— Що?.. Га?.. — майже прошепотів він, ніби пропонуючи й мені вести розмову так, щоб про неї знали тільки ми двоє. Моя гостра спостережливість ще дужче загострилася, наче її щойно нагострили.

— Хочеш знати, як я здогадався про скелет? Дуже просто. Коли ти перекинув «меморіальну стільницю» і прочитав, що саме тут була написана вся повість від початку й до кінця, мені одразу сяйнула думка: не тільки підвал, а й скелет потрібен був твоєму дідусеві для натхнення! Щоб наганяти на себе страх… Я кинувся в темряву, щоб перевірити свій здогад. Бирка і планка його підтвердили. Але це не все…

— А що ж іще?

— Глібе, якщо тобі не важко, переверни знову стільницю і прочитай, будь ласка, ще раз, що там написано, — сказав я з погано прихованою чемністю.

Мені хотілося, щоб Наташа бачила, як розумно й тонко я веду справу, як чимраз більше нагострюється моя спостережливість. Проте неможливо було зробити так, щоб Наташа чула нашу розмову, а всі інші не чули. А якби почули всі інші, у них би передчасно виникла підозра проти Гліба. «А коли він не винен? — міркував я. — А коли мої припущення — тільки лиш припущення? Ні, законність насамперед!» І вів далі розслідування пошепки:

— Там, при всіх, не треба перекидати стільницю. Принеси стіл сюди, якщо тобі не важко. Тут перекинь і тихенько мені прочитай. Бо в мене щось мигтить в очах. Певно, від мороку, що оточує нас! Допоможи мені, Глібе, коли можеш.

— Я, звичайно… перекину. Мені не важко…