Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

«Нам… ми…» — я ладен був слухати ці слова без кінця!

— Ходімо! — скомандував Гліб.

Від станції ішли хвилин із сорок, не більше. Але й не менше, бо я стежив за годинником. Навмисне взяв у Кості годинника, наче наперед знав, що він сьогодні… Ні, забігати я не буду. Не буду!

— За мною! За мною! — командував Гліб. Йому подобалося бути начальником. — Тільки не відставати.

Я його просто не впізнавав.

Доля забажала, щоб дорога до дачі була дуже заплутана. Це мені подобалося: ми йшли наче лабіринтом: то звертали в ліс, то петляли між дачними парканами, то кружляли навколо якихось сараїв, то знову заглиблювалися в ліс… Здавалося, тікаючи від когось, ми намагалися заплутати сліди.

Я подумав, що без Гліба ми нізащо не дістанемося назад на станцію.

— За мною! За мною! — квапив Гліб. І знову кудись звертав… Нарешті він зупинився. І ми теж.

— Прийшли! — сказав Гліб.

Я глянув і побачив її. Вона виходила одним боком просто на дорогу, а другим — просто в ліс. Мене одразу вразило те, що стара дача зовсім не була старою.

– Її пофарбували, чи що? — спитав я Гліба.

— Ні, вона завжди була така.

— «Таємниця старої дачі» — це звучить? — спитав мене Покійник.

— Звучить.

— А «Таємниця нової дачі»?

— Не дуже.

— Тепер уторопав? Знаєш, що то таке— авторський домисел?

Принц Датський дивився на Покійника з повагою.

А я особисто страшенно не любив, коли Покійник починав оперувати «запитаннями», немовби влаштовуючи комусь іспит.

— Чому не видно дошки? — сказав він.