Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Це було величезне створіння років двадцяти п’яти, не більше.

— Він виріс на руках у дідуся, — сказав Гліб.

Я часто намагаюсь уявити собі дорослих людей дітьми, якими вони були колись… Григорія я чомусь уявити собі дитиною не зміг. Гостра спостережливість давно підказала мені, що майже в кожній людині на все життя залишається щось дитяче: або погляд, або сміх, або якийсь порух. У Григорія нічого дитячого не залишилось… І я не міг уявити собі, як Гл. Бородаєв носив його на руках.

Я вже казав, що прізвиська стали у нас у школі пошестю: майже нікого не називали на ймення. Я так звик до цього, що, знайомлячись з кимось, одразу давав йому прізвисько. Григорія про себе я назвав Племінником. Надто вже не пасувало йому це миле сімейне слово — от я його й прозвав: ми часто давали прізвиська мовби глузуючи. Низькорослому кричали: «Гей, Паганеліо!», а довготелесому: «Нахилися ти, ліліпуте!»

Племінник підвівся з стільця.

Можна було подумати, що йому від народження дісталася не своя голова: вона була дуже маленька. І на обличчі було так мало місця, що на ньому не уміщалося нічого, крім усмішки. Усміхався Племінник весь час.

— Ну, що вам показувати?

— Нам усе цікаво! — сказала Миронова.

— У цій кімнаті той самий дивак жив, котрий пропав. Заліз сюди під Новий рік — і амба. Провалився, мовби й мати рідна не народила. Кумекаєте?

Миронова одразу взялася записувати. Вона на всяких доповідях, лекціях чи творчих зустрічах записувала буквально кожне слово. Скаже доповідач: «Здрастуйте!» — вона починає писати. Скаже він: «До побачення!» — вона теж запише й згорне зошит.

«Туго, мов струни, напнені дроти мало не торкалися вікна його кімнати…» — пригадав я рядки з повісті. Дроти і справді «мало не торкалися». Тут не було домислу.

«Час уже, нарешті, по-справжньому виправдати своє прізвисько!»— вирішив я. І сказав:

— Я пригадую, в повісті сказано: «Опівночі на дачі погасло світло. Поринуло в темряву і все дачне селище…»

— Слухай, хло’, ти не вискакуй!.. — Племінник відмахнувся, наче на тому місці, де я стояв, раптом задзижчав комар. У слові «хлопче» він чомусь випустив половину.

Я дуже любив, щоб на мене в присутності Наташі Кулагіної поглядали дівчатка і щоб вона це помічала. Я був щасливий, коли в її присутності мене просили допомогти, щось пояснити: задачки чи там теорему… Та коли в її присутності до мене ставилися зневажливо, я дуже страждав.

— Розумієте, — почав я пояснювати всім одразу, — напрошується такий здогад: якщо струму не було, Дачник міг вилізти у вікно, схопитися за дроти (вони були тої хвилини безпечні!), потім міг долізти, чіпляючись за них, мов циркач, до першого стовпа, а потім спуститися на землю. І назавжди сховатися від родичів! Тому й слідів на дачній ділянці не було. Це, як кажуть, гіпотеза..! Тобто припущення.

— Вікно було замкнене зсередини, — сказав Гліб.

— Тоді гіпотеза відпадає!

— Якщо ти, хло’… — погрозливо почав Племінник.

Слово «хлопче» він уперто скорочував на три літери, і слово звучало зневажливо. Серце моє стислося від болю: адже поруч була Наташа.