Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

«Ніхто не знав його ймення, ні, тим більше, по батькові й прізвища. Всі звали його просто Дачником. Це прізвисько якнайкраще відповідало його становищу тієї зими: він найняв наріжну кімнату на другому поверсі старої дачі, що єдиним вікном своїм виходила просто в сад. Дачник майже ніколи не залишав цієї кімнати.

А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям! Спершу вона явно загравала з Дачником: кокетувала сліпучим промінням, проникала до нього в кімнату студеним вітром, постукувала по шибках голими гілками… Та він не звертав на неї уваги, і вона озлилася: завіяла, засвистіла, загукала. Озлилися й сусіди по дачі: він не виявляв бажання розважити їх розмовою в монотонні зимові дні. Ніхто не бачив, що він їсть, що він п’є. Перед сном він прогулювався хвилин п’ятнадцять, не більше. Востаннє він прогулявся напередодні Нового року. Чули, як опівночі він піднявся в кімнату буркотливо-рипучими сходами. А вранці його не стало… Двері, що виходили просто на сходи, були замкнені зсередини. Вікно, що виходило просто в сад, було зачинено. На снігу — ніяких слідів. Дачник зник».

Так починалася повість. Потім, як я уже говорив, протягом трьохсот двадцяти трьох з половиною сторінок Дачника шукали слідчі, собаки й родичі, яких у нього виявилося страшенно багато.

Саме від них він, як з’ясувалося, й ховався на дачі; вони заважали йому щось винайти… «Він шукав спокою, — було сказано в повісті, — але не того, який знайшов. Хоча… Досі нічого не відомо. Пошуки тривають».

— Дідусь хотів далі… Продовження… Але він… Розумієш? — пояснив мені Гліб.

І ось ми мали вирушити на місце загадкової події! Авжеж, усе, про що розповідалося в повісті, виявляється, не було вигадкою, а сталося насправді. Про це сказав мені тієї самої неділі онук письменника. Він приховував це досі: думав, що ми не наважимося їхати просто на місце вчиненого злочину.

— Щодо тебе… я знав, що ти не… — сказав Гліб. — Ти — Детектив! А інші?..

– Іншим — ні слова! — сказав я.

Потім Гліб переказав мені ще новину, і вона на якийсь час збентежила мене: Нінель Федорівна захворіла.

— Нервовий розлад, — сказав я. — Довели!

— Ні-і, — почав пояснювати Гліб. — Їй кімнату в новому будинку… Переїздила… І ось! Простуда… Зрештою, Нінель пообіцяла, що поїде за місто іншим разом: узимку, на лижах. Однаково усім одразу на дачу приходити незручно: все-таки там не музей. Адже там люди живуть…

Ми розмовляли в шкільній канцелярії, де всі члени літературного гуртка домовилися зібратися.

Я прийшов хвилин на тридцять раніше: мене брала нетерплячка. А Гліб іще раніше.

— Чергова переказала… Ще учора ввечері… Я заходив… — пояснив Гліб. — Нінель Федорівна їй… По телефону…

— А чому ж ти вчора не повідомив нас? Або хоча б мене одного?

— Боявся, що ви той… Не поїдете… Може, ми самі? Без неї? Га?.. Як ти гадаєш? Чи ні?.. Там можна дорозслідувати… Розкрити… Розумієш? Адже ти в нас Детектив!

Я поринув у роздуми. І в цьому стані перебував досить-таки довго. Доти, поки прийшли Наташа Кулагіна, Принц Датський з Покійником і Миронова.

Принц Датський просто з дверей повідомив:

— Сьогодні вранці спали на думку кілька рядків. Може, вам буде приємно?

Він простягнув аркуш із зошита Покійникові. Принц ніколи не читав своїх віршів сам: він соромився. Покійник голосно, співуче, наслідуючи справжніх поетів, продекламував: