Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

І він мляво кивнув на вікно.

– І ще невідомо, як Нінель Федорівна поставиться, — сказала Миронова. — Вона хотіла сама особисто погуляти з нами в лісі. Подихати!

— Нас там дуже… Я вчора ввечері по телефону… по міжміському… — сказав Гліб. І рішуче дотягнув: —…попередив, що ми сьогодні приїдемо!

— О-о, їхати чи ні — ось у чім питання! — вигукнув Принц Датський.

Тут пролунав телефонний дзвінок.

Гліб усе ще відчував себе нашим керівником і тому схопив трубку.

— Слухаю! Хто? Це ви, Нінель Федорівно? — Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя вкрилася рум’янцем. — Так… Ми всі… Ось тільки не знаємо, їхати… — І він рішуче дотягнув: —…чи без вас не їздити?

І раптом Глібові очі спалахнули невимовною радістю. Гостра спостережливість підказала мені, що Нінель каже йому щось приємне.

І незабаром я зрозумів, що саме.

— Так, розумію… Гаразд, ми поїдемо. Якщо ви дозволяєте… Передати трубку Алику?

Я вихопив трубку. Вона була трошки вологою: так Гліб хвилювався.

— Слухаю вас, Нінель Федорівно! Ах, ангіна? Добре, я поможу Глібові. Обіцяю вам! Спасибі, що довіряєте!

Мені хотілося, щоб Наташа Кулагіна з моїх відповідей зрозуміла: Нінель Федорівна саме мене попрохала допомогти Глібові, саме мені сказала, що довіряє. Почуття законної гордості сповнило моє серце!

— Яка у вас температура? — крикнув я весело: у мене був чудовий настрій. Але одразу ж схаменувся і з тривогою додав: — Сподіваюсь, що невисока?

— Тридцять вісім і п’ять, — сказала вона й повісила трубку.

— Ми повинні виправдати довіру, — промовив Гліб чітко й голосно.

— Га? Ти гадаєш? — пробурмотів Покійник.

— Тепер уже треба їхати, — сказала Миронова. — Якщо вона сама подзвонила!..

— Слухайте всі уважно! — скомандував Гліб. — Електричка йде о дев’ятій п’ятнадцять. Усі — за мною, щоб не загубитися. Не відставайте! Куди я, туди і ви!..

— Ти сказала якось, що слава виліковує від несміливості й сором’язливості, — прошепотів я Наташі уже у вестибюлі. — Правильна думка! Гліб знову вилікувався!..