Розділ «Глава IX Хто міг передбачити це?»

— Що я тепер робити? — крикнув Самбо. — Ви мені говорити, і я все буду робити.

Поставити таке питання було нічого не варто, а відповісти на нього було важко. Ми знали лише одне: Самбо — наш єдиний надійний зв’язок із зовнішнім світом. Тільки б він не залишив нас!

— Ні, ні! — крикнув Самбо. — Я вас не залишити. Я завжди тут. Індіанці хотів піти. Самбо не може утримати індіанці. Вони кажуть: тут живе Курупурі, підемо додому. Вас немає, а Самбо сам не може умовити індіанці.

Дійсно, останнім часом індіанці не намагалися приховати, що їм хочеться залишити нас і повернутися до себе. Самбо говорив правду: утримати їх тепер не було ніякої можливості.

— Самбо! Умов індіанців зачекати до завтра! Тоді я пошлю з ними листа! — крикнув я.

— Добре, сер! Індіанці будуть чекати завтра. Самбо дав слово.

Справ для нашого вірного негра знайшлося багато, і він справився з усім якнайкраще. Насамперед ми наказали йому відв’язати канат, обмотаний навколо пенька, і перекинути один його кінець до нас. Канат був не товщий за білизняну мотузку, але дуже міцний, і хоч як міст він не годився, все-таки в нашому становищі така річ була необхідна. Потім Самбо прив’язав до свого кінця мішок з їстівними припасами, вже піднятий на стрімчак, і ми перетягли його до себе. Провізії нам мало вистачити принаймні на тиждень, навіть якщо не поповнювати запасів полюванням. Нарешті, Самбо приніс нагору ще два мішки, в яких були патрони і багато інших речей. Все це ми перетягли на канаті до себе. Був уже вечір, коли наш негр востаннє спустився вниз, твердо запевнивши нас, що індіанці залишаться до ранку.

От чому майже всю цю ніч — нашу першу ніч на плато — я просидів з ліхтарем, записуючи те, що сталося з нами.

Ми розташувалися на нічліг поруч самого краю обриву і відразу повечеряли, запиваючи їжу аполінарисом, дві пляшки якого знайшлися в одному з мішків із провізією. Відшукати воду — для нас питання життя і смерті, але я вважаю, що на сьогодні пригод досить навіть для лорда Джона, а інші і поготів не мають ніякого бажання вирушити на розвідку в Невідому країну. Багаття ми вирішили не розпалювати і взагалі намагалися робити якнайменше галасу.

Завтра — вірніше, сьогодні, тому що я досидів до світанку — ми зробимо першу вилазку в цей загадковий світ. Коли мені вдасться продовжити свої записи — і чи вдасться, — не знаю. Поки що індіанці все ще тут — мені видно їх звідси, і я впевнений, що наш Самбо незабаром з’явиться за листом. Дуже сподіваюся, що він потрапить до рук адресата.

Р. S. Чим більше я мізкую над нашим становищем, тим невтішнішим воно мені здається. Надії на повернення в мене немає. Якби коло краю плато росло високе дерево, ми могли б перекинути через прірву новий міст, але ближче п’ятдесяти футів дерев немає, а підтягати до обриву таку вагу нам не вдасться навіть учотирьох. Канат же занадто короткий, на ньому не спустишся. Ні, наше становище безнадійне, безнадійне!