Розділ «Глава IX Хто міг передбачити це?»

Він перекинув сокирку за спину, сів на дерево верхи і, відштовхуючись обома руками, швидко перебрався по стовбуру на той бік. А там став на землю і підкинув вгору руки.

— Нарешті-таки! — крикнув він. — Нарешті-таки!

Я з острахом стежив за ним, очікуючи, яку ж долю готує йому ця зелена завіса. Але навкруги було тихо, тільки якийсь дивний строкатий птах спурхнув у професора з-під ніг і сховався серед дерев.

Другим через прірву перебрався Саммерлі. Просто разюче, скільки сили в цьому кволому тілі! Він побажав неодмінно захопити із собою дві гвинтівки, так що тепер обидва професори були озброєні. Потім настала моя черга. Я намагався не дивитися в страшну безодню, що розверзлася піді мною. Саммерлі простягнув мені приклад гвинтівки, а за секунду я вже схопив його за руку. Що стосується лорда Джона, то він просто перейшов мостом — перейшов без усякої підтримки! Залізні нерви в цієї людини!

І от ми четверо — у чарівній країні, у Загубленому світі, куди дотепер проникнув один Мепл-Уайт! Настала хвилина найбільшого тріумфу. Але хто міг подумати, що ця хвилина буде для нас початком найбільших нещасть? Дозвольте ж мені розповісти декількома словами, як вибухнув над нами цей страшний удар.

Ми відійшли від краю прірви і встигли футів на п’ятдесят пробратися крізь густий чагарник, як раптом позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ми інстинктивно кинулися назад. Нашого моста більше не існувало!

Заглянувши вниз, я побачив на самому дні прірви плутанину гілок і друзок — усе, що залишилося від бука. Невже край площадки не витримав такої ваги й обсипався під нею? Це було перше, що спало нам на думку. А потім через виступ пірамідального стрімчака повільно з’явилася чиясь коричнева фізіономія. Це був наш метис Гомес. Але куди поділася його стримана посмішка і непроникність сфінкса? Обличчя, що дивилося на нас, спотворювала ненависть, задоволена помста запалила божевільним захватом його очі.

— Лорде Рокстоне! — крикнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!

— Що потрібно? — відгукнувся наш супутник. — Я тут! До нас долинув вибух реготу.

— Так, ти там, англійський собако, і тобі відтіля не вибратися! Я чекав, довго чекав, коли настане слушна нагода. Вам важко було підніматися вгору, а спускатися вниз буде ще сутужніше. Ех, простаки! Потрапили в пастку? Усі до одного потрапили!

Вражені, ми не знаходили слів і мовчки дивилися на метиса. Великий зламаний сук, що лежав на траві, пояснив нам, що послужило йому важелем, коли він скидав наш міст. Його обличчя зникло в кущах, але за мить з’явилося знову, ще більш спотворене ненавистю.

— Ми ледве не вбили вас каменем біля печери, — крикнув він, — але так буде найкраще! Повільна смерть страшніша. Ваші кісточки побіліють, і ніхто не довідається, де вони спочивають, ніхто не прийде прикрити їх землею. Коли подихатимеш, згадай Лопеса, якого ти убив п’ять років тому коло ріки Путумайо! Я його брат, і яка б смерть не наздогнала мене, я помру спокійно, тому що помстився за нього!

Метис люто погрозив нам кулаком і сховався. Запала тиша.

Якщо б Гомес угамував свою помсту і тим обмежився, все зійшло б йому з рук. Його згубила безрозсудна пристрасть до драматичних ефектів, властива всім людям латинської раси, а Рокстон, що уславився, як «кара Божа» у трьох країнах Південної Америки, не дозволяв із собою жартувати. Метис вже спускався протилежним схилом стрімчака, та йому так і не вдалося ступити на землю. Лорд Джон побіг краєм плато, щоб не втрачати його з поля зору. Гримнув постріл, ми почули пронизливий зойк і за мить — глухий стукіт тіла, що впало. Рокстон повернувся до нас; лице в нього начебто скам’яніло.

— Я сліпий, роззява! — с гіркотою сказав він. — Моя дурість згубила вас усіх. Треба ж мені було забути, що ці люди нічого не прощають, що з ними завжди треба бути напоготові!

— Навіщо ж ви пожаліли другого метиса? Адже без його допомоги Гомес не справився б з деревом.

— Я міг би покінчити і, з ним, та пожалів. Може, він тут ні при чому. Але, мабуть, ви маєте рацію. Краще було б пристрілити і його: він напевно допомагав Гомесові.

Тепер, коли істинне підґрунтя цього зрадництва роз’яснилося, ми почали згадувати, що поведінка метиса багато в чому була підозрілою. Все стало зрозуміло: і його завзяте прагнення проникнути в плани експедиції, і сварка коло хатини, коли Самбо перешкодив йому підслухати нашу розмову, і сповнені ненависті погляди, що нам частенько доводилося перехоплювати. Ми продовжували обговорювати все це, одночасно намагаючись освоїтися з новим поворотом подій, як раптом увагу нашу привернула цікава сцена, що розігралася внизу, біля підніжжя кам’яної гряди. Людина, одягнена в біле — очевидно, метис, що залишився живий, — щодуху бігла рівниною, начебто утікаючи від смерті, що її наздоганяє. За нею величезними стрибками нісся чорний, як смола, велетень — наш відданий негр Самбо. У нас на очах він наздогнав утікача, стрибнув йому на спину й обхопив його руками за шию. Вони покотилися вниз. По хвилині Самбо піднявся на ноги, глянув на розпростерте перед ним тіло і, радісно помахавши нам руками, побіг до стрімчака. Нерухома біла фігура так і залишилася лежати посеред рівнини.

Відплата наздогнала обох зрадників, але вчинене ними було непоправно. Ми не могли повернутися на стрімчак. Колись нашим житлом був увесь світ, тепер він звузився до розмірів цього плато. Одне й друге існувало роздільно. От рівнина, що веде туди, де в нас заховані човни. А там, за ледь бузковим серпанком обрію, — ріка, зворотний шлях до цивілізації. Зникла лише одна-єдина сполучна ланка. Ніякої винахідливості не вистачить на те, щоб перекинути міст через прірву, що зяє між нашим нинішнім днем і минулим. Досить було однієї миті, і як все змінилося!

І тут я зрозумів, з якого тіста зліплені мої три товариші. Правда, вигляд у них був дуже серйозний і зосереджений, але ніщо не могло змінити незворушний спокій цих людей. Нам не залишалося нічого іншого, як сидіти в кущах і терпляче чекати на Самбо. І незабаром його добродушна чорна фізіономія визирнула із-за каменів, і він став на вершині стрімчака на весь свій могутній зріст.