Розділ «Глава VIII На підступах до нового світу»

Незвіданий світ

На підступах до нового світу

Нехай наші друзі на батьківщині порадіють разом з нами — ми добралися до мети своєї подорожі і тепер із твердістю можемо сказати, що твердження професора будуть перевірені. Правда, на плато наша експедиція ще не піднімалася, але воно тут, перед нами, і, побачивши його, навіть професор Саммерлі трохи упокорився духом. Він, звичайно, не припускає й думки, що його суперник має рацію, але сперечатися почав менше і здебільшого зберігає насторожену мовчанку.

Однак повернуся назад і продовжу свою розповідь з того місця, на якому вона була перервана. Ми відсилаємо назад одного з індіанців, що сильно поранив собі руку, і я відправлю листа з ним, але чи дійде він коли-небудь за призначенням, у цьому я дуже сумніваюся.

Останній мій запис був зроблений того дня, коли ми збиралися залишити індіанське селище, до якого нас доставила «Есмеральда». Цього разу доводиться починати з неприємного, тому що того ж вечора між двома членами нашої групи відбулася перша серйозна сварка, яка мало не закінчилася трагічно. Постійні сутички між професорами, звичайно, не беруться до уваги. Я вже писав про нашого метиса Гомеса, що говорить англійською мовою. Він прекрасний працівник, людина дуже послужлива, але страждає хворобливою цікавістю — вадою, властивою більшості людей. Останнього вечора перед від’їздом із селища Гомес, очевидно, сховався десь біля хатини, в якій ми обговорювали наші плани, і почав підслуховувати. Велетень Самбо, якого віддали нам, як собака, і до того ж він ненавидить метисів, як і всі представники своєї раси, схопив його і притяг у хатину. Гомес змахнув ножем і заколов би негра, якщо б той, володіючи воістину неймовірною силою, не прихитрився обеззброїти його однією рукою. Ми вилаяли їх обох, змусили обмінятися рукостисканням і сподіваємося, що тим справа і скінчиться. Що ж стосується ворожнечі між нашими двома вченими мужами, то вона не тільки не вщухає, але розпалюється всіє більше і більше. Челленджер, треба визнати, поводиться вкрай зухвало, а злий язик Саммерлі жодною мірою не сприяє їхньому примиренню. Вчора, наприклад, Челленджер заявив, що йому не подобається гуляти набережною Темзи — йому, бачте, сумно дивитися на те останнє пристановище, що його очікує. У професора немає ні найменших сумнівів, що його прах спочиватиме у Вестмінстерському абатстві. Саммерлі кисло посміхнувся і сказав:

— Наскільки мені відомо, Мілбенкську в’язницю давно знесли.

Величезна зарозумілість Челленджера не дозволяє йому ображатися на такі шпильки, і тому він тільки посміхнувся в бороду і проговорив поблажливим тоном, начебто звертаючись до дитини:

— Ну, годі, годі!

За розумом і знаннями ці два чоловіки можуть посісти місце в першому ряду світил науки, але насправді вони істинні діти. Один — сухенький, буркотливий, інший — гладкий, владний. Розум, воля, душа… Чим більше пізнаєш життя, тим ясніше бачиш, як часто одне не відповідає іншому!

Наступного дня після описаної події ми рушили в дорогу, і цю дату можна вважати початком нашої чудової експедиції. Все спорядження прекрасно вмістилося в двох човнах, а ми самі розбилися на дві групи, по шість людей у кожній, причому в інтересах загального спокою професорів розсадили у різні човни. Я сів з Челленджером, що перебував у стані безмовного екстазу і усім своїм виглядом випромінював милостивість. Але мені вже доводилося спостерігати його в іншому настрої, і я готовий був щохвилини почути грім серед ясного неба. З цією людиною ніколи не можна почуватися спокійно, зате в його товаристві і не занудьгуєш, тому що він увесь час змушує тебе тріпотіти в чеканні раптового спалаху його бурхливого темпераменту.

Два дні ми піднімалися вгору широкою рікою, вода в якій була темна, але така прозора, що можна було роздивитися дно. Такі половина всіх приток Амазонки, в інших же вода мутно-білого кольору, тому що все залежить від місцевості, якою вони протікають: там, де є рослинний перегній, вода в ріках прозора, а в глинистому ґрунті вона замутнена. Пороги нам трапилися двічі, і обидва рази ми робили обхід на півмилі, перетягуючи все своє майно на руках. Ліс по обидва береги був столітньої давнини, а через такий легше пробиратися, ніж крізь густі зарості чагарника, тому наша поклажа не завдавала нам особливих незручностей. Мені ніколи не забути почуття урочистої таємниці, якого я зазнав у цих лісах. Корінний городянин не може навіть уявити собі таких могутніх дерев, що майже на недосяжній для погляду висоті сплітають готичні стріли гілок у суцільний зелений намет, крізь який лише подекуди, пронизуючи на мить золотом цю урочисту пітьму, пробивається сонячний промінь. Густий м’який килим торішнього листя приглушав наші кроки. Ми йшли, охоплені таким благоговінням, яке відчуваєш хіба лише під похмурими склепіннями Вестмінстерського абатства, і навіть професор Челленджер притишив свій гучний бас до шепоту. Якби я був тут сам, то так ніколи і не довідався назв цих велетенських дерев, але наші вчені раз у раз показували нам кедри, величезні тополі, кондори і безліч інших видів, завдяки достатку яких цей континент став для людини головним постачальником тих дарунків природи, які належать до рослинного світу, тоді як його тваринний світ украй бідний.

На темних стовбурах полум’яніли яскраві орхідеї і лишайники вражали своїм забарвленням, а коли випадковий промінь сонця падав на золоту алламанду, яскраво-червоні зірки жаксонії чи густо-сині ґрона іпомеї, здавалося, що так буває тільки в казці. Все живе в цих дрімучих лісах тягнеться вгору, до світла, тому що без нього — смерть. Кожний паросток, навіть найслабкіший, пробивається все вище і вище, заплітаючись навколо своїх сильніших і більш рослих побратимів. Повзучі рослини досягають тут дивовижних розмірів, а ті, яким, з погляду європейця, начебто і не належить витися, волею-неволею осягають це мистецтво, тільки б вирватися з густого мороку. Я бачив, наприклад, як звичайна кропива, жасмин, і навіть пальма яситара, обплітали стовбури кедрів, пробираючись аж до їхніх вершин.

Унизу, під величними склепіннями зелені, не було чутно ні шороху, ні писку, але десь високо в нас над головою йшов безперестанний рух. Там, у променях сонця, тулився цілий світ змій, мавп, птахів і лінивців, що, ймовірно, зі здивуванням дивилися на крихітні людські фігурки, які пробиралися внизу, на самому дні цієї наповненої таємничим сутінком безодні.

На світанку і при заході сонця лісова хаща наповнювалася дружним виттям мавп-ревунів і пронизливим щебетом довгохвостих папуг, але в пекучі години ми чули лише густе дзижчання комах, що нагадує віддалений шум прибою, і більше нічого… Ніщо не порушувало урочистої величі цієї колонади стовбурів, що здіймалися вершинами в пітьму, яка нависала над нами. Тільки одного разу в густій тіні під деревами незграбно прошкутильгав якийсь клишавий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь. Це була єдина ознака того, що в лісах Амазонки живе існує й на землі.

А тим часом деякі інші ознаки свідчили й про присутність людини в цих таємничих нетрях — людини, що знаходилася не так далеко від нас. На третій день ми почули якийсь дивний ритмічний гул, що то затихав, то знову стрясав повітря своїм урочистим гуркотом, і так весь ранок. Коли цей гул вперше донісся до нас, човни йшли на відстані декількох ярдів один від одного. Індіанці завмерли, наче перетворившись на бронзові статуї, на їхніх обличчях був написаний жах.

— Що це? — запитав я.

— Барабани, — зневажливим тоном відповів лорд Джон. — Бойові барабани. Мені вже доводилося чути їх.

— Так, сер, це бойові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Індіанці — злий народ. Вони стежать за нами. Індіанці хочуть убити нас.

— Яким це чином вони прихитрилися нас вистежити? — запитав я, вдивляючись у темну нерухому хащу.

Метис знизав плечима.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Незвіданий світ» автора Конан Дойл А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава VIII На підступах до нового світу“ на сторінці 1. Приємного читання.