Розділ «Глава X Ось вони, чудеса!»

Ось вони, чудеса!

З нами сталися й усе ще діяться найсправжнісінькі чудеса. Мої паперові запаси складаються з п’яти подертих блокнотів та купи розрізнених аркушиків, а стилографичний олівець у мене лише один. Але доки рука моя збереже здатність рухатися, я не перестану вести докладний запис усіх наших пригод і, пам’ятаючи, що ми одні з усього роду людського є свідками цих чудес, поспішу описати їх, доки вони ще свіжі в мене в пам’яті і доки нас не спіткало лихо, якого нам, очевидно, не уникнути.

Чи зможе Самбо доставити мої листи до берегів Амазонки, чи привезу я їх із собою в Лондон, чудесним способом вирвавшись звідси, чи потраплять вони до рук якого-небудь сміливця, що, можливо, добереться до плато на удосконаленому моноплані, — нічого цього я не знаю, але, як би там не було, мене не полишає тверда впевненість, що ці записи стануть класичною повістю про справжні пригоди і що їм призначене безсмертя.

Наступного дня після того, як негідник Гомес улаштував нам пастку на плато, ми багато в чому поповнили свій життєвий досвід. Утім, перше випробування, що випало того ранку на мою долю, не вселило мені особливих симпатій до місця, де ми опинилися. Я заснув тільки на світанку і, прокинувшись, побачив у себе на литці щось дивне. Під час сну права холоша в мене трохи піднялася, і тепер між нею і шкарпеткою на нозі сиділа велика багряно-червона виноградина. Здивований цим, я доторкнувся до неї, і раптом, на мій величезний жах і відразу, виноградина луснула в мене між пальцями, бризнувши в усі боки кров’ю. На мій лемент прибігли обидва професори.

— Надзвичайно цікаво! — сказав Саммерлі, нахилившись наді мною. — Величезний кліщ і, наскільки мені відомо, не занесений у жоден визначник.

— Ми пожинаємо перші плоди наших праць, — повчальним тоном прогудів Челленджер. — Доведеться назвати його Ixodes Maloni. Але, мій юний друже, що така дрібниця, як укус кліща, у порівнянні з тим, що ваше ім’я буде написане в славних анналах[39] зоології. На біду, ви роздавили цей чудовий екземпляр у момент його насичення.

— Яка гидота! — вигукнув я.

На знак протесту професор Челленджер підняв свої волохаті брови і заспокійливо поплескав мене по плечу.

— Вчіться дивитися на речі з наукового погляду, розвивайте в собі неупередженість ученого, — сказав він. — Для людини з філософічним складом мислення, схожої на мене, наприклад, цей кліщ з його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягується, є таким же прекрасним утвором природи, як, скажімо, павич або північне сяйво. Мені боляче чути, що ви відгукуєтеся про нього настільки осудливо. При відомому старанні ми зможемо роздобути другий такий екземпляр, у цьому я не сумніваюся.

— Я теж у цьому не сумніваюся, — похмуро проговорив Саммерлі, — тому що цей другий екземпляр тільки-но заліз вам за комір.

Челленджер так і підскочив на місці і, заревівши, як бик, почав рвати на собі куртку і сорочку. Ми із Саммерлі так розвеселилися, що навіть не могли допомогти йому. Нарешті, нам вдалося оголити могутній торс Челленджера (обхват грудей п’ятдесят чотири дюйми по мірці кравця) і спіймати кліща, що заплутався в нетрях чорного волосся, яке вкриває його груди, і не встиг заподіяти жодної шкоди. Виявилося, що навкруги всі кущі кишать цією гидотою, і ми вирішили перенести стоянку в інше місце.

Але спочатку треба було ще домовитися з нашим вірним негром, що незабаром з’явився на вершині стрімчака з банками какао і пачками сухарів. Все це було переправлено до нас, а з провізії, що залишилася внизу, ми веліли йому відкласти собі запас місяців на два, інше ж роздати індіанцям як нагороду за службу й у вигляді застави за доставку наших листів на Амазонку. За кілька годин ми побачили, як вони один за одним, кожний з вузлом на голові, потяглися рівниною, тією самою дорогою, що ми прийшли сюди. Самбо влаштувався в нашому маленькому наметі поруч підніжжя пірамідального стрімчака і залишився єдиною ланкою, що зв’язує нас із зовнішнім світом.

Тепер нам треба було виробити план дій на найближчий час. Ми перенесли стоянку з чагарнику, що кишить кліщами, на невелику галявину, оточену з усіх боків деревами. Посередині галявини лежало кілька гладких валунів, тут же поблизу було прекрасне джерело, і ми, задоволені, заходилися розробляти плани вторгнення в незвідану країну. У густому листі перегукувалися птахи — голосніше всіх лунав протяжливий свист якоїсь знайомої нам співухи. Жодних інших ознак життя ми тут не помітили.

Перше, що нам треба було зробити, це скласти докладний інвентар нашого майна, щоб твердо знати, на скільки часу можна вважати себе забезпеченими. Виявилося, що запасів у нас цілком достатньо. Ми врахували все: і принесене із собою і переправлене канатом негром. Але що було найважливіше — беручи до уваги ті небезпеки, яких нам, імовірно, не минути, — у нас були всі чотири гвинтівки, тисяча триста патронів до них, дробовик і майже півтораста куль середнього калібру. Провізії нам мало вистачити на кілька тижнів, тютюну — хоч відбавляй. Був і деякий науковий інструментарій, включаючи потужний телескоп і гарний польовий бінокль. Усе це ми склали на галявині, і як першу міру обережності нарізали ножами колючих гілок та спорудили з них огорожу ярдів п’ятнадцять у діаметрі. На перший час ця площадка мала служити нам штаб-квартирою, притулком у разі несподіваного нападу і складом усього майна. Цей табір дістав назву Форт Челленджера.

Ми покінчили з облаштуванням на новому місці тільки до полудня, але спека не дуже нам дошкуляла. Взагалі температура і характер рослинності на плато ближчі до помірного поясу, ніж до тропіків. Серед дерев, які кільцем оточували галявину, були бук, дуб і навіть береза. Величезний гінкго, що піднімався над усіма своїми сусідами, затінював наш форт могутнім гіллям з віялоподібним листям. Під його покровом ми і продовжили бесіду, надавши слово лордові Джону, що узяв на себе командування експедицією в ці рішучі для нас години.

— Поки нас не почують і не побачать які-небудь живі істоти — звір або людина, байдуже, — ми в безпеці, — сказав він. — Але варто тільки їм дізнатися про нашу появу на плато, і спокійне життя для нас скінчилося. Поки ми, здається, не викликаємо жодних підозр. Тому на деякий час треба затаїтися і вести розвідку дуже обережно. Не зашкодить поволі придивитися до сусідів, перш ніж починати обмін візитами.

— Але ж нам треба просуватися далі, — непевно сказав я.

— Милий юначе, ви маєте цілковиту рацію. Ми будемо просуватися в межах, дозволених здоровим глуздом. Заходити занадто далеко я не раджу, треба робити такі вилазки, щоб у будь-яку хвилину можна було повернутися сюди, у наш форт. І, що найважливіше, — жодного пострілу, хіба лише в тому випадку, якщо від нього залежатиме наше життя.

— Однак ви вчора вистрілили, — сказав Саммерлі.