Розділ «Глава IX Хто міг передбачити це?»

Не перериваючи мовчанки, ми рушили далі вздовж кам’яної стіни, такої ж стрімкої і гладкої, як ті безкраї крижані поля Антарктики, які, якщо вірити описам, простягаються від обрію до обрію, високо здіймаючись над щоглами суден, що загубилися серед них. Протягом перших п’яти миль ми не побачили жодної ущелини, навіть жодної тріщини в цій гряді скель. Але раптом перед нами блиснув промінь надії. У невеликій заглибині, куди не могли потрапити струмені дощу, була намальована крейдою стріла, що вказувала, як і раніше, на захід.

— Знову Мепл-Уайт, — сказав професор Челленджер. — Він, мабуть, передчував, що по його слідах підуть люди, гідні всілякої турботи.

— Виходить, у нього була при собі крейда?

— Аякже! У його дорожньому мішку була ціла шухляда з пастельними олівцями. Пам’ятаю, я звернув увагу, що від білого олівця залишився один недогризок.

— Досить переконливий доказ, — сказав Саммерлі. — Що ж, дотримаємось його вказівок і підемо далі, на захід.

Ми пройшли ще п’ять миль і знову побачили білу стрілу на скелі. У цьому місці в кам’яній стіні з’явилася перша вузька ущелина. В ущелині знову була намальована стріла, але цього разу вона вказувала кудись вгору.

Якою урочистістю дихало це місце! Гігантські скелі, клаптик блакитного неба над ними і густа пітьма, тому що світло майже не проникало сюди крізь подвійні торочки зелені. Ми вже кілька годин нічого не їли, стомлюючий шлях по каменях розморив нас, але хіба можна було затримуватися тут! Наказавши індіанцям розбити табір, ми четверо в супроводі двох метисів рушили далі, у глиб тісної ущелини.

Біля входу вона була не більш як сорок футів у ширину, але потім швидко почала звужуватися і, нарешті, уперлася в укіс, такий стрімкий і слизький, що про підйом тут годі було й думати. Наш попередник явно мав на увазі щось інше. Ми повернулися назад — ущелина мала всього лиш чверть милі у глибину, — і раптом гостре око лорда Джона знайшло те, що нам було потрібно. Високо, майже над нашими головами, із суцільного мороку виступала ще темніша пляма. Це був, безперечно, вхід у якусь печеру.

На дні ущелини лежали купи каміння, і ми легко піднялися ними нагору. Усі наші сумніви розвіялися. Ось він, вхід у печеру, а поруч з ним — знову намальована крейдою стріла! Виходить, звідси, з цього самого місця, Мепл-Уайт і його нещасний супутник почали підйом на плато.

Ми були такі схвильовані, що не могли і подумати про повернення в табір. Нам хотілося негайно обстежити печеру. Лорд Джон вийняв із заплічного мішка електричний ліхтарик, що мав служити нам єдиним джерелом світла, і рушив уперед, наводячи жовті відблиски на скелі. Ми йшли за ним не відстаючи.

Судячи з гладких стін і куп гладкого каміння, ця заглибина в скелях була вимита водою. Проникнути в неї нам вдалося лише поодинці, та й то низько пригинаючись. Протягом перших п’ятдесяти ярдів печера поглиблювалася просто в товщу скель, а потім почала підніматися під кутом у сорок п’ять градусів. Незабаром підйом став ще крутіший, і нам довелося здиратися нагору на карачках по дрібній гальці, що обсипалася. Минуло ще кілька хвилин, і раптом лорд Рокстон крикнув:

— Далі ходу немає!

Стовпившись за ним, ми побачили в жовтому світлі ліхтаря накопичення базальтових уламків, що доходили до самої стелі печери.

— Обвал!

Ми витягли кілька каменів, але це не допомогло і лише розхитало більші брили, що будь-якої миті могли звалитися вниз і придушити нас. Перебороти таку перешкоду нам було зовсім не під силу. Шлях, яким ішов Мепл-Уайт, більше не існував.

Ми були настільки пригнічені цим, що, не обмінявшись жодним словом, повернули назад і побрели темною ущелиною. Але тут сталася одна подія, що серед інших виявилася досить знаменною.

Ми купкою стояли на дні ущелини, футів на сорок нижче печери, як раптом повз нас пролетів величезний камінь. Нам дивом вдалося уникнути смерті. З нашого місця не було видно, звідкіля зірвалася ця брила, але, за словами обох метисів, що затрималися коло входу в печеру, вона пролетіла і повз них, отже їй нізвідки було впасти, крім як із самого верхів’я. Ми подивилися туди, але в зелених заростях, що облямовували краї скель, не було помітно ані найменшого руху. І все-таки ніхто з нас не сумнівався, що камінь був призначений нам. Виходить, на плато є люди — люди, від яких варто чекати всього найгіршого!

Ми квапливо вийшли з ущелини, міркуючи про те, як ця несподівана подія може вплинути на наші плани. Становище було і без того тяжке, але якщо до перешкод, що заподіює на нашому шляху природа, додадуться ще і злі помисли людини, тоді нам буде непереливки. І все-таки хто з нас зважився б повернутися до Лондона, не довідавшись, що ховається за цією пишною облямівкою зелені, яка розкинулася за яку-небудь сотню футів над нами? Обговоривши все це, ми вирішили продовжувати обхід плато і відшукувати інше місце, звідкіля можна буде піднятися на його вершину. Гряда скель, що значно знизилася, йшла тепер вже не в західному, а в північному напрямку, і якщо прийняти пройдену нами частину за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже велике. У гіршому випадку ми могли за кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.

Двадцять дві милі, пройдені нами цього дня, не принесли нічого нового. До речі сказати, анероїдний барометр[36] показує, що, рахуючи від того місця, де в нас було залишено човни, ми поступово піднялися щонайменше на три тисячі футів над рівнем моря. Цим пояснюються і помітні зміни температури і рослинності. Ми майже звільнилися від комах, від цієї напасті, що у тропіках отруює життя мандрівникові. Деякі види пальм ще трапляються, деревоподібної папороті як і раніше багато, а от високі дерева, якими такий багатий басейн Амазонки, зникли без сліду. Зате як приємно було зустріти серед цих негостинних скель наш в’юнок, пасифлору й бегонію — квіти, що нагадують про рідні краї! От така ж сама червона бегонія цвіте у вікні однієї вілли в Стритемі… Втім, я, здається, непомітно ухилився вбік, в особисті спогади!

Того вечора — я все ще розповідаю про перший день походу навколо гірського кряжа — з нами сталося те, після чого вже ніхто не сумнівався, що в зовсім недалекому майбутньому на нас чекають неабиякі дива.