Розділ «Глава XIII Цього видовища мені ніколи не забути!»

Цього видовища мені ніколи не забути!

Того смутного дня, коли заходило сонце, я побачив внизу індіанця, що йшов від нас — нашу останню надію на порятунок — і доти проводжав поглядом його самотню крихітну фігурку, поки вона не сховалася в рожевому вечірньому тумані, що повільно вставав між мною і далекою Амазонкою.

Було вже зовсім темно, коли я побрів до нашого розгромленого табору, кинувши наостанок ще один погляд на багаття Самбо — на цей єдиний промінь світла, що долинав до мене з величезного світу і що так само пестив мій погляд, як присутність вірного негра пестила мою затьмарену душу. Але тепер, уперше після лиха, що спіткало мене, я трохи підбадьорився, втішаючи себе думкою, що світ довідається про наші справи і збереже в пам’яті наші імена, пов’язавши їх навіки з тими відкриттями, що, можливо, дістануться нам ціною життя.

Мені було страшно влаштовуватися на ніч у цьому злощасному таборі, а джунглі лякали мене ще більше. Однак доводилося вибирати між першим і другим. Розсудливість вимагала, щоб я був насторожі, але стомленому тілу важко було боротися з дрімотою. Залізши на дерево гінкго, я марно шукав такої місцинки на його нижніх гілках, де можна було б заснути, не ризикуючи зламати собі шию при неминучому падінні.

Довелося злізти і вирішувати, що робити далі. Після довгих роздумів я завалив кущами вхід у табір, розпалив три багаття, розташувавши їх трикутником, ситно повечеряв і заснув міцним сном, що був перерваний на світанку найнесподіванішим і найприємнішим чином.

Рано-вранці чиясь рука лягла мені на плече. Я підхопився, весь тремтячи, схопився за гвинтівку і раптом радісно скрикнув, впізнавши лорда Джона, що схилилося до мене в сірому світанковому сутінку.

Так, це був він — але яка зміна відбулася в ньому! Останній раз я бачив лорда Джона спокійним, стриманим, у чистому білому костюмі. Зараз він стояв переді мною блідий, очі його дико блукали навсібіч, груди важко здіймалися, як після довгого і стрімкого бігу, голова була непокрита, худе обличчя подряпане і все в крові, костюм порваний на шматки. Я дивився на нього, уражений цим видовищем, але він не дав мені навіть відкрити рота і взявся підбирати розкидані по галявині речі, супроводжуючи це короткими, уривчастими фразами:

— Скоріше, юначе, скоріше! Дорога кожна хвилина. Візьміть гвинтівки — обидві. Інші в мене. Якнайбільше патронів. Набийте ними кишені. Тепер — провізія. Шести банок вистачить. Ось так. Ні про що не запитуйте, не думайте. Ну, біжімо, а то буде пізно.

Ще не прокинувшись як слід, не замислюючись над тим, що все це означає, я помчав лісом за лордом Джоном із двома гвинтівками під пахвою і шістьма консервними банками в руках. Він вибирав найгустіші зарості, через які ми ледве продиралися, і нарешті вивів мене до високих кущів. Ми кинулися туди, не звертаючи уваги на колючки. Лорд Джон упав ниць на землю і потяг мене за собою.

— Ну от — ледве вимовив він. — Тепер, здається, ми в безпеці. Вони наскочать на табір, обов’язково наскочать, і прорахуються.

— Що сталося? — запитав я, віддихавшись. — Де обидва професори? І хто на нас полює?

— Людиноподібні мавпи! — пошепки сказав лорд Джон. — Господи Боже, що це за чудовиська! Говоріть тихіше. У них тонкий слух, зір теж дай Боже кожному, зате нюху ні найменшого, наскільки я міг помітити. Слідами вони до нас не доберуться. Де ви пропадали, юначе? Вам поталанило, дякуйте своїй долі, що не потрапили в цю халепу.

Я пошепки розповів йому про свої пригоди.

— Так, кепські наші справи! — сказав лорд Джон, почувши про динозавра і пастку. — Тут вам не курорт. Але все-таки повне уявлення про принадності тутешніх місць я здобув у ту мить, коли на нас напали ці дияволи. Мені одного разу довелося побувати в лапах у людожерів-папуасів, але вони справжні ангели порівняно з цими чудовиськами.

— Розкажіть, як все було, — попросив я.

Це сталося на світанку. Наші вчені друзі тільки продерли очі і навіть не встигли ще зчепитися у сварці. І раптом звідкись узялися мавпи. Просто посипалися на нас, як яблука з яблуні. Вони, напевно, ще по темному обліпили високе дерево, на яке ви лазили. Одній я відразу всадив кулю в черево, однак тим справа і скінчилася — нас миттю уклали на обидві лопатки. Я називаю цих дияволів мавпами, але вони розмахували ціпками, шпурляли в нас каменями, тараторили між собою на своїй мові й на довершення до всього зв’язали нам руки ліанами. Це людиноподібні мавпи, і за розвитком вони стоять вище від усіх звірів, яких мені доводилося зустрічати під час своїх мандрівок, а я, слава Богові, багато валандався по білому світі. Як говориться, «відсутня ланка». Ну, бракує її, і чорт із нею, обійшлися б і без неї! А далі все було так. Вони підхопили свого пораненого родича, з якого кров хльостала, як із прирізаної свині, і віднесли його кудись, а потім сіли біля нас колом. Морди люті, так і дивися розтерзають. На зріст вони, мабуть, як людина, але набагато ширші, кремезніші. Сидять і дивляться, дивляться на нас… Брови руді, навислі, очі якісь дивні, начебто з мутного скла. Вже на що Челленджер не боягуз, а йому теж стало недобре. Не витримав — підхопився і почав кричати: «Кінчайте нас, чого тягти!» У нього, мабуть, від усього цього в голові скаламутилося — дуже вже він буйствував. Мабуть, аби на місці мавп були його закляті вороги репортери, їм і то менше б дісталося.

— Ну, а мавпи що?

Я з жадібністю вслухався в шепіт лорда Джона, що розповідав мені про ці разючі події, а сам уважно озирався на всі боки, не віднімаючи руки від гвинтівки зі зведеним курком.

— Я вже думав: ну, кінець нам! Але зовсім ні. Мавпи заторохтіли, закричали. Потім одна підійшла до Челленджера і стала поруч з ним. Ви зараз розсмієтеся, юначе, але до чого ж вони були схожі — як близькі родичі! Я б сам не повірив, та очі не брешуть. Ця стара людиноподібна мавпа, очевидно, ватажок племені, виявилася точною копією Челленджера, тільки що масть інша — руда. А всі інші чарівні прикмети нашого друга були в наявності, правда трохи перебільшені. Квадратний торс, широкі плечі, груди колесом, повна відсутність шиї, довга руда борода, волохаті брови і точно такий зарозумілий вигляд — йдіть, ви, мовляв, усі під три чорти! Одне слово, повна подібність. Коли це чудовисько стало поруч з Челленджером, ефект вийшов приголомшливий. Саммерлі, настроєний трохи істерично, реготав до сліз, дивлячись на них. Мавпи спочатку теж сміялися, якщо таке кудкудакання можна назвати сміхом, а потім схопили нас і потягли до лісу. Гвинтівок й інших речей вони не торкалися, видно побоялися, а от провізію, вийняту із ящиків, усю забрали із собою. Дорогою нам із Саммерлі здорово дісталося — погляньте на мою фізіономію і на ці лахміття. Вони тягли нас крізь зарості, не розбираючи дороги, а їм самим хоч би що — у них шкіра видублена. Зате Челленджер анітрохи не постраждав. Чотири мавпи підняли його на плечі і понесли, як римського тріумфатора. Тсс! Що це?