Розділ «Глава IX Хто міг передбачити це?»

Дорогий містере Мак-Ардле! Читаючи ці рядки, ви, можливо, вперше відчуєте, що редакція послала мене сюди не даремно і що цей матеріал, який можна буде надрукувати з дозволу професора, надзвичайно цікавий. Та я й сам насмілюся опублікувати його лише в тому разі, якщо повернуся до Англії з речовими доказами, які підтверджують правоту моїх слів, інакше мене назвуть новим Мюнхгаузеном.

Ви, напевно, однієї зі мною думки з цього питання і не схочете ризикувати репутацією «Дейлі-газетт» доти, поки ми не зможемо гідним чином захиститися проти тієї хвилі критики і скептицизму, які неминуче викличуть мої статті. Тому нехай звіт про цей разючий випадок — яку б він дав сенсаційну шапку для нашої бабусі «Дейлі»! — лежить у вашому столі і чекає слушної години.

Але ж все сталося в одну мить, і слід від цієї події залишився тільки в нас у мозку.

От як все було. Лорд Джон підстрелив агуті — невелику тварину, схожу на свиню. Половину туші ми віддали індіанцям, другу смажили для себе на багатті. З настанням темряви тут стає прохолодно, і кожний з нас тулився ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але зірки трохи розріджували темряву, що нависла над рівниною. І раптом з цієї темряви, з цього нічного мороку зі свистом, що нагадує свист аероплана, до багаття кинулася зверху якась істота. Перетинчасті крила на мить прикрили нас, наче запоною, і я встиг роздивитися довгу, як у змії, шию, люті очі, що блиснули червоним вогником і величезний розкритий дзьоб, усаджений, на моє найбільше здивування, дрібними сліпучо білими зубами. Секунда — і ця істота полетіла геть… разом з нашою вечерею. Величезна чорна тінь футів двадцять у поперечнику злетіла до неба, дивовижні крила на мить заступили зірки і сховалися за скелями, що нависали над нами. Вражені, ми мовчки сиділи коло багаття, як ті герої Вергілія, на яких напали гарпії[37]. Саммерлі перший порушив мовчанку.

— Професоре Челленджере, — урочистим, тремтячим від хвилювання голосом промовив він, — я повинний вибачитися перед вами. Я помилявся, сер, але сподіваюся, що ви не будете мені докоряти.

Це було добре сказано, і обидва наших учених вперше обмінялися рукостисканням. От що дало нам безпосереднє знайомство з птеродактилем! Не шкода було поступитися вечерею заради примирення таких людей.

Але якщо плато і населяють доісторичні тварини, то їх, очевидно, не так уже й багато, тому що в наступні три дні нам нічого такого не трапилося. Весь цей час ми йшли вздовж північної і східної стін плато голою, гнітюче суворою місцевістю. Спочатку це була кам’яниста пустеля, потім сумовиті болота, багаті на диких птахів. Ці місця зовсім неприступні, і, якщо б не вузька крайка поруч самого підніжжя скель, нам довелося б повертати назад.

Скільки разів ми поринали до пояса в рідкий кисіль напівтропічних боліт! Але що було гірше за все — це яракаки, найбільш отруйні і злі змії Південної Америки, якими ці болота так і кишіли. Вони полчищами виповзали зі смердючої драговини і кидалися нам услід. Нас рятували тільки гвинтівки, які ми завжди тримали напоготові. Я, ймовірно, довіку не позбавлюся страшного спогаду про одну лійкоподібну западину в трясовині, порослу сіро-зеленим лишайником. Там було гніздо цих гадів, укоси западини кишіли ними, і вони негайно ж кинулися в наш бік, тому що яракака тим і знаменита, що варто їй тільки угледіти людину, як вона негайно кидається на неї. Усіх змій не можна було перестріляти, ми кинулися навтьоки і бігли доти, поки не вибилися із сил. Зупинившись, я озирнувся і побачив, як наші страшні переслідувачі звивалися серед очеретів, не бажаючи припиняти погоню, і цього видовища мені ніколи не забути. На карті, що ми креслимо, це місце так і буде названо: Зміїне болото.

Зі східного боку плато скелі були вже не червоного, а темно-шоколадного кольору, рослинність, що облямовує їхні вершини, помітно зріділа, але, незважаючи на те, що загальний рівень гірського кряжа знизився до трьохсот-чотирьохсот футів, нам і тут не вдалося знайти місце для підйому. Скелі, мабуть, стали навіть ще стрімкіші, ніж там, де ми почали свій обхід. Про цілковиту неприступність їх можна судити з прикладеного знімка, зробленого з боку кам’янистої пустелі.

— Але ж дощова вода мусить якось збігати вниз, — сказав я, коли ми обговорювали, що нам почати далі. — Виходить, на схилах не може не бути вимоїн.

— У нашого юного друга бувають іноді проблиски здорового глузду, — відповів професор Челленджер, поплескавши мене по плечу.

— Дощова вода повинна кудись подітися, — повторив я.

— Ні, яка в нього хватка! Який тверезий розум! Біда лише в тому, що ми навіч переконалися у відсутності таких вимоїн.

— Тоді куди ж вона дівається? — не здавався я.

— Очевидно, затримується десь всередині, оскільки стоків немає.

— Виходить, у центрі плато є озеро?

— Думаю, що так.

— І, цілком ймовірно, воно утворилося на місці старого кратера, — сказав Саммерлі. — Формація цього кряжа явно вулканічного походження. У будь-якому разі я схильний думати, що поверхня плато має ухил до центра, а там існує резервуар, вода з якого стікає яким-небудь підземним шляхом у Зміїне болото.

— Або випаровується, що теж сприяє збереженню належного рівня, — зауважив Челленджер, після чого обидва вчених мужі, за своїм звичаєм, розпочали наукову суперечку, що для нас, непосвячених, була воістину китайською грамотою.

На шостий день ми закінчили обхід гірського кряжа і повернулися до своєї колишньої стоянки біля пірамідального стрімчака. Повернулися обтяжені, тому що обхід остаточно переконав нас, що навіть найспритніші і найдужчі не зможуть піднятися на це плато. Через ущелину, до якої вели вказівні стрілки Мепл-Уайта і якою він, очевидно, сам скористався, тепер пройти було неможливо.