Розділ «Глава VII Завтра ми йдемо в невідомість»

Незвіданий світ

Завтра ми йдемо в невідомість

Я не буду утруднювати тих, до кого дійде ця розповідь, описом нашого переїзду на комфортабельному океанському пароплаві, не буду говорити про тиждень, проведений в Парі (обмежуся тільки подякою компанії «Перейра-да-Пінта», що зробила нам таку неоціненну допомогу при закупівлі спорядження), і лише коротко згадаю про нашу подорож вгору широкою, мутною, ледачою Амазонкою — подорож, здійснену на судні, що майже не поступалося розмірами тому, на якому ми перетнули Атлантичний океан.

Після багатьох днів шляху наша група висадилася в місті Манаос, за Обідосською протокою.

Там нам вдалося уникнути досить сумнівних принадностей місцевого готелю завдяки люб’язності агента британсько-бразильської торговельної компанії, містера Шортмена. Ми прожили в його гостинній гасієнді[33] до терміну, зазначеного на конверті, що дав нам професор Челленджер. Перш ніж приступити до опису несподіваних подій цього дня, мені хотілося б трохи докладніше познайомити Вас із моїми товаришами і тими людьми, яких ми завербували в Південній Америці для обслуговування нашої експедиції. Я пишу з повною відвертістю і покладаюся на властивий вам такт, містере Мак-Ардле, тому що до опублікування цей матеріал пройде через ваші руки.

Наукові заслуги професора Саммерлі занадто добре відомі, про них немає потреби розводитися. Він виявився набагато пристосованішим до такої важкої експедиції, ніж можна було припустити з першого погляду. Його худе, жилаве тіло не знає втоми, а суха, глузлива і часом просто неприязна манера залишається незмінною за будь-яких обставин. Незважаючи на свої шістдесят п’ять років, він жодного разу не поскаржився на труднощі, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлі виявиться тяжким тягарем для нас, але, як з’ясувалося з подальшого, його витривалість нітрохи не поступається моїй. Саммерлі — людина жовчна і великий скептик. Він не вважає за потрібне ховати свою тверду впевненість, що Челленджер — дурисвіт найчистішої води і що наша божевільна, небезпечна витівка не принесе нам нічого, крім розчарування в Південній Америці і глузувань в Англії. Професор Саммерлі не переставав повторювати нам це всю дорогу від Саутгемптона до Манаоса, корчив презирливі гримаси і трусив своєю ріденькою цапиною борідкою.

Коли ми висадилися, його трохи втішили пишнота і багатство світу пернатих і комах Південної Америки, бо він відданий науці всією душею. Тепер професор Саммерлі з раннього ранку носиться лісом з мисливською рушницею і сачком для метеликів, а вечорами препарує здобуті екземпляри. З властивих йому дивин відзначу повсякчасну недбалість туалету, повну байдужість до своєї зовнішності, крайню неуважність і пристрасть до короткої пінкової люльки, яку він майже не виймає з рота. Молодим професор брав участь у кількох наукових експедиціях (був, наприклад, з Робертсоном в Австралії), і тому кочове життя йому не в новину.

У лорда Джона Рокстона є дещо спільне з професором Саммерлі, але, власне кажучи, вони протилежні один одному. Хоча лорд Джон років на двадцять молодший, тіло в нього таке ж сухорляве і кістляве. Я, пам’ятаю, докладно описав його зовнішність у тій частині мого оповідання, що залишилася в Лондоні. Він дуже охайний, стежить за собою, одягнений звичайно в біле, носить високі коричневі черевики на шнурівці і голиться щонайменше раз у день. Як майже всяка людина дії, лорд Джон небагатослівний і часто замислюється, але на звернені до нього питання відповідає негайно ж і охоче бере участь у загальній бесіді, присмачуючи її уривчастими жартівливими репліками. Його знання різних країн, і особливо Південної Америки просто вражає своєю широтою, а що стосується нашої експедиції, то він усім серцем вірить у її доцільність, не бентежачись глузуваннями професора Саммерлі. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокійні, але його мерехтливі блакитні очі свідчать про те, що власник цих очей здатний шаленіти і приймати нещадні рішення, а його звичайна стриманість тільки підкреслює, наскільки небезпечною може бути ця людина в хвилини гніву. Він не любить розводитися про свої поїздки в Бразилію і Перу, і тому мені й на думку не спадало, що його поява так схвилює тубільців, які населяють береги Амазонки. Ці люди бачать у ньому поборника своїх прав і надійного захисника. Навколо подвигів Рудоволосого Вождя, як його тут називають, вже склалися легенди, але з мене було досить і фактів, про які я помалу дізнавався — вони були разючі самі по собі.

Так, наприклад, з’ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічийній землі», існування якої пояснюється неточністю кордонів між Перу, Бразилією і Колумбією. На цьому величезному просторі в достатку виростає каучукове дерево, що завдало тубільцям, як і на Конго, не менше зла, ніж підневільна праця на дарьєнських срібних рудниках за часів панування іспанців. Купка негідників-метисів заволоділа всією цією областю, озброїла тих індіанців, що погодилися їх підтримувати, а інших перетворила на рабів і, погрожуючи нелюдськими катуваннями, змушувала рубати каучукові дерева і сплавляти їх униз річкою до Пари.

Лорд Джон Рокстон спробував було заступитися за нещасних, але, крім погроз і образ, нічого не домігся. Тоді він за всіма правилами оголосив війну ватажкові рабовласників, якомусь Педро Лопесу, зібрав рабів-втікачів, озброїв їх і почав воєнні дії, що закінчилися тим, що нелюд-метис загинув від його кулі, а очолювана ним система рабства була знищена.

Не дивно, що ця рудоволоса людина з оксамитовим голосом і невимушеними манерами завоювала загальну увагу на берегах великої південноамериканської ріки. Втім, почуття, що він збуджував, були, як і слід очікувати, різні, бо тубільці відчували до нього вдячність, а їхні колишні поневолювачі — ненависть. Кілька місяців, проведених у Бразилії, не минули для лорда Рокстона без користі: він вільно опанував місцеву говірку, що складається на одну третину з португальських слів і на дві третини з індіанських.

Я вже згадував, що лорд Джон Рокстон буквально марив Південною Америкою. Він захоплювався, говорячи про неї, і його захоплення було заразливе, бо навіть у такого невігласа, як я, прокинувся інтерес до цієї країни. Як би мені хотілося передати принадність його розповідей, у яких точне знання так тісно перепліталося з грою палкої фантазії, що навіть професор Саммерлі уважно слухав їх і скептична посмішка поступово збігала з його худої, довгої фізіономії! Лорд Джон розповідав нам історію величної ріки — Амазонки. Вона була досліджена ще першими завойовниками, що пропливли нею від одного кінця материка до іншого, і все-таки дотепер ховала багато таємниць за своєю вузькою і вічно мінливою береговою лінією.

— Що там, на тому боці? — вигукував лорд Джон, показуючи на північ. — Драговини і непрохідні джунглі. Хто знає, що в них таїться? А там, південніше? Болотисті зарості, де ще не ступала нога білої людини. Невідоме оточує нас з усіх боків. Хто може знати напевно, чого варто чекати за цією вузькою прибережною лінією? Чи можна ручатися, що старий Челленджер казав неправду?

Професор Саммерлі розцінював такі слова як прямий виклик; вперта усмішка знову з’являлася на його обличчі, він іронічно похитував головою, пускав клуби диму з люльки і жодним словом не порушував ворожої мовчанки.

Але досить говорити про моїх двох білих супутників; їхній характер і вади, так само як і мої власні, виявляться з подальшого. Розповім краще про людей, що, можливо, відіграватимуть важливу роль у прийдешніх подіях.

Почнемо з велетня-негра на ім’я Самбо. Цей чорний геркулес, працьовитий, як кінь, наділений приблизно таким самим інтелектом. Ми найняли його в Парі за рекомендацією пароплавної компанії, на судах якої він навчився абияк розмовляти англійською.

Там же, у Парі, ми завербували двох метисів, що сплавляли в місто червоне дерево з верхів’їв Амазонки. їх звати Гомес і Мануель. Обидва вони смагляві, бородаті і люті на вигляд, а їхній спритності і силі могла б позаздрити навіть пантера. Гомес і Мануель провели все своє життя в тій верхній частині басейну Амазонки, що ми мали досліджувати, і ця обставина спонукала лорда Джона взяти їх. У одного з метисів, Гомеса, є ще та позитивна якість, що він прекрасно говорить англійською мовою. Ці люди погодилися прислужувати нам — куховарити, веслувати і взагалі робити все, що від них буде потрібно, за платню в п’ятнадцять доларів на місяць. Крім них, ми найняли трьох болівійських індіанців племені мойо, представники якого відомі серед інших прирічкових племен як мистецькі рибалки і веслярі. Старшого з них ми так і назвали Мойо, а двоє інших дістали імена Хосе і Фердинанд. Отже, троє білих, двоє метисів, один негр і троє індіанців — ось склад нашої маленької експедиції, що чекала в Манаосі на подальші інструкції, аби вирушити в путь і виконати покладене на неї таке незвичайне завдання.

Нарешті, минув томливий тиждень, і настали довгоочікуваний день і година. Уявіть собі напівтемну вітальню гасієнди Сант-Ігнасіо, розташованої за дві милі від міста Манаос. За спущеними завісами сліпуче сяяло сонце, що відливало міддю, тіні від пальм чорніли на світлі так само чітко, як і самі пальми. Не було ні найменшого вітерцю, у повітрі стояло безугавне дзижчання комах, і в цей тропічний багатооктавний хор входив і густий бас бджіл і пронизливий фальцет москітів. За верандою починався невеликий, обнесений кактусовою огорожею, сад із квітучими кущами, над якими, спалахуючи, як жаринки на сонці, пурхали великі блакитні метелики і крихітні колібрі.

Ми сиділи за очеретяним столом, а на ньому лежав запечатаний конверт, на якому нерівним почерком професора Челленджера було надряпане таке:

«Інструкція лордові Джонові Рокстону і його супутникам. Розкрити в місті Манаос 15 липня рівно о 12 годині дня».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Незвіданий світ» автора Конан Дойл А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава VII Завтра ми йдемо в невідомість“ на сторінці 1. Приємного читання.