РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

— Не прямо, звичайно. Тобто мені довелося прикинутися старою безпорадною жінкою й пояснити, що я написала не ту адресу на посилці з одягом, який хотіла надіслати одному доброчинному товариству, і запитати, чи не могли б вони мені сказати, відіслано чи не відіслано посилку, яку принесла на пошту одна з моїх добрих господинь. І дуже приємна жінка на пошті зробила все можливе, щоб мені допомогти: пригадала, що посилку справді відіслано не на ту адресу, на яку я хотіла її надіслати, і назвала мені справжню адресу, що запам’яталася їй. Думаю, у неї не виникло ані найменшої підозри, що мені була потрібна ця інформація, і йшлося тільки про те, що я стара, нетямуща й розгублена жінка, дуже стурбована тим, куди було відіслано мій зношений одяг.

— Я бачу, ви чудова актриса, міс Марпл, а не тільки месниця, — промовив професор Вонстед. — Скажіть, а коли ви почали здогадуватися, що сталося десять років тому?

— Почати з того, — сказала міс Марпл, — що дане мені доручення спочатку мені здавалося надзвичайно важким, майже неможливим. Подумки я докоряла містерові Рейфаєлу за те, що він не пояснив мені прямо, чого він хоче від мене. Але тепер я бачу, що він повівся дуже розумно. Тепер я розумію, чому він був таким видатним фінансистом і з такою легкістю примножував свої гроші. Він обмірковував свої плани надзвичайно глибоко та ретельно. Він поступово надавав мені інформацію невеличкими порціями. Мене, так би мовити, вели по тій дорозі, яку я мала пройти. Спочатку моїм янголам-охоронцям було велено подивитись, яка я є. Потім мене відправили на екскурсію, щоб я познайомилася з людьми, які брали в ній участь.

— А ви підозрювали, якщо дозволите мені застосувати це слово, когось із учасників екскурсії спочатку?

— Лише як можливості.

— Ви не відчули запаху зла?

— О, ви це запам’ятали. Ні, атмосферу зла я там не відчула. Мені не було сказано, з ким я повинна вийти на контакт, але вона сама дала мені знати про себе.

— Елізабет Темпл?

— Це був для мене наче промінь світла, що осяяв темну ніч. Доти я перебувала в цілковитій темряві. Мали існувати деякі речі, тобто існувати логічно, виходячи з того доручення, яке дав мені містер Рейфаєл. Десь мала бути жертва, а десь — убивця. Атож, убивця неодмінно мав існувати, адже тільки розслідування одного вбивства пов’язувало мене з містером Рейфаєлом. Воно сталося на одному з Антильських островів. І він, і я були причетні до пов’язаних із ним подій, і він знав про мене тільки це. Тож у його дорученні не могло йтися про злочин якогось іншого виду. І це вбивство не могло також бути випадковим. Воно мало бути скоєне майстерно й скоєне людиною, яка сповідувала зло. Сповідувала зло замість добра. Я також подумала, що, певно, йдеться про дві жертви. Хтось мав бути вбитий, і хтось мав стати жертвою несправедливого вироку. Жертвою, звинуваченою у вбивстві, якого вона не вчинила. Так я обмірковувала всі можливі варіанти, але залишалася в цілковитій темряві, поки не поговорила з міс Темпл. Її мова була напруженою й переконливою. З тієї розмови я довідалася, що існувала певна ланка, яка пов’язувала її з містером Рейфаєлом. Вона розповіла мені, що знала дівчину, колись заручену із сином містера Рейфаєла. Саме згадка про ту дівчину й стала для мене першим промінчиком світла. Тут-таки вона мені сказала, що та дівчина не одружилася з ним. Я запитала чому, й Елізабет сказала: «Вона померла». Тоді я запитала, чому вона померла, що її вбило, і міс Темпл з великим хвилюванням, з великою силою — я досі чую її голос, він пролунав, наче бамкіт дзвона, — сказала: «Любов». Я тоді не зрозуміла, що вона мала на увазі. Першою моєю думкою було, що дівчина наклала на себе руки внаслідок нещасливого кохання. Таке нерідко трапляється, і це завжди сумна трагедія. Оце було й усе, що я тоді знала. Крім того, Елізабет сказала, що ця подорож для неї не просто приємна екскурсія. Вона вирушила на неї, як на прощу, сказала вона мені. Вона їхала до якогось місця чи до якоїсь людини. Я тоді не запитала, з якою саме людиною хоче вона побачитися, це стало мені відомо лише згодом.

— З архідияконом Брабазоном?

— Атож. Я тоді не знала про його існування. Але після тієї розмови зрозуміла, що головні персонажі — головні дійові особи — моєї драми, хоч би як їх назвати, не подорожують разом зі мною, їх немає серед учасників екскурсії. У мене виникали певні підозри, але через дуже короткий час вони розвіювалися. Яку випадку з Джоаною Крофорд та Емліном Прайсом.

— А чому вони привернули вашу увагу?

— Через їхню молодість, — сказала міс Марпл. — Адже людей молодих так часто пов’язують із самогубством, насильством, надмірними ревнощами й трагічним коханням. Хлопець убиває свою дівчину — таке трапляється. Атож, я думала про них, але не виявила жодних ознак того, що ці двоє могли бути якось пов’язані зі справою, яку мені доручили розслідувати. Жодного натяку на зло, розпач або страждання. Згодом я використала цю думку, яка раніше промайнула в мене, під час розмови в Старому Маєтку, коли ми ввечері пили там херес. Я тоді вказала на те, як легко можна було їх запідозрити у вбивстві Елізабет Темпл. Якщо я знову з ними побачуся, я неодмінно попрошу вибачення за те, що використала їхні імена з метою відвернути увагу від своїх справжніх думок.

— А наступною ланкою для вас стала смерть Елізабет Темпл?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Наступною ланкою стало моє перебування в Старому Маєтку. Той факт, як приязно мене там зустріли і з якою готовністю надали притулок у своєму гостинному домі. Ті запросини також були влаштовані Рейфаєлом, тому я знала, що повинна піти туди, і причина була не в тому, що мені треба було відпочити. Певно, містер Рейфаєл посилав мене туди, як до місця, де я могла здобути якусь інформацію, що допоможе в моєму розслідуванні. Пробачте мені, — зненацька збентежилася міс Марпл, повертаючись до притаманного їй вибачливого тону розмови і своїх дещо метушливих манер, — я, здається, говорю надто багато. Мені аж ніяк не слід надокучати вам, у всіх подробицях розповідаючи про те, що я думала й чого не думала…

— Розповідайте, будь ласка, далі, — сказав професор Вонстед. — Ви можете цього й не знати, але все, що ви розповідаєте, мені надзвичайно цікаво слухати. Ваші міркування надзвичайно тісно пов’язані з усім тим, про що я довідався і що бачив, роблячи ту роботу, яку роблю. Розкажіть мені про все, що ви відчували.

— Атож, розповідайте далі, — сказав сер Ендрю Мак-Нейл.

— Я справді відчувала, — сказала міс Марпл. — Це не мало нічого спільного з логічними висновками. Мої відчуття ґрунтувалися на суто емоційних реакціях або на сприйманні того, що я не можу назвати інакше, як атмосферою.

— А й справді, — сказав професор Вонстед. — Атмосфера існує. Атмосфера в будинках, атмосфера в певних місцях, у саду, у лісі, у якомусь громадському закладі, у приватному будинку.

— Три сестри. Ось що я думала, і відчувала, і повторювала собі, коли прийшла у Старий Маєток. Мене дуже люб’язно запросила туди й дуже мило зустріла там Лавінія Ґлін. У цій назві — три сестри — є щось моторошне, і воно впливає на вашу свідомість. Воно нагадує про трьох сестер у російській літературі, про трьох відьом із «Макбета». Мені здалося, там панує атмосфера страху, атмосфера якоїсь напруги, одне слово, щось цілком відмінне від того, що я назвала б нормальною атмосферою.