РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

— Ваше останнє визначення здається мені дуже цікавим, — сказав професор Вонстед.

— Це відчуття, схоже, було пов’язане з місіс Ґлін. Вона прийшла до мене, коли прибув наш автобус, запросила мене в їхній дім і пояснила причини цього запрошення. Вона була цілком нормальною й приємною жінкою, вдовою. Не дуже щасливою, та коли я кажу, що вона була не дуже щаслива, то я радше пояснюю це не тим смутком і відчуттям якоїсь приреченості, що панували в домі, а тим, що така атмосфера не відповідала її власному характеру. Вона забрала мене із собою, і я познайомилася з двома іншими сестрами. Наступного ранку я почула від літньої покоївки, яка принесла мені вранці чай, про трагедію, що відбулася десять років тому, про дівчину, яку вбив її хлопець. Вона розповіла мені також, що й кілька інших дівчат у тій місцевості стали жертвами насильства, сексуальних нападів. Мені довелося переглянути свої попередні припущення. Я дійшла висновку, що люди в автобусі не мають стосунку до мого пошуку. А проте вбивця десь був. Мені довелося запитати себе, чи не слід шукати його тут, у цьому будинку. У будинку, у який мене запросили і в якому мешкали Клотільда, Лавінія та Антея. Три сестри, здавалося, огорнуті таємницею, якими вони були: щасливими, нещасливими, засмученими, наляканими? Насамперед мою увагу привернула до себе Клотільда. Висока, вродлива жінка. Особистість. Як і Елізабет Темпл, котра теж була особистістю. Я відчувала, що тут, де поле для мого розслідування було звужене, я повинна довідатися про все, про що зможу довідатися, принаймні про цих трьох сестер. Три Парки. Котра з них могла бути вбивцею? І яким убивцею? Як саме вона вбила свою жертву? І тоді я стала відчувати, як навколо мене повільно згущується, як ото згущуються міазми, те, чого я не можу назвати інакше, як атмосферою зла. Не обов’язково, щоб котрась із трьох сестер була втіленням цього зла, але вони, безперечно, жили в атмосфері, де сталося зло, яке залишило тут свою тінь або навіть іще загрожувало їм. Клотільда, найстарша, була першою, на кого я звернула пильну увагу. Вона була вродлива, вона була сильна, вона була обдарована, як мені здалося, могутньою силою емоційного почуття. У своїй уяві я бачила її Клітемнестрою. Нещодавно, — провадила міс Марпл, повертаючись до свого буденного тону розмови, — мене дуже люб’язно запросили на виставу грецької п’єси, яку ставили в дуже відомій чоловічій школі, неподалік від мого дому. Я була дуже вражена грою хлопця, який грав Агамемнона, а ще більше грою того хлопця, що грав Клітемнестру. Вони дуже добре поставили цю трагедію. Мені здавалося, що в Клотільді я бачу жінку, яка могла б задумати вбивство і вбити свого чоловіка у ванні.

Якусь мить професор Вонстед мусив докласти всіх зусиль, щоб не засміятися. Його насмішила серйозність, із якою міс Марпл розповідала про свої фантазії. Вона ледь помітно підморгнула йому.

— Звичайно, моє уявлення про неї може здатися вельми наївним, хіба не так? Але саме такою я її бачила, бачила, як вона грає роль Клітемнестри. Шкода, що вона не мала чоловіка. У неї ніколи не було чоловіка, а тому вона не могла його вбити. Після цього я розглянула жінку, яка привела мене в той дім, Лавінію Ґлін. Вона здалася мені надзвичайно приємною, розсудливою й милою жінкою. Та, на жаль, люди, що мали тягар на власному сумлінні, нерідко справляли таке саме враження на всіх, хто їх оточував. Вони здавалися людьми чарівними й милими. Багато душогубів дивували людей своєю бездоганною поведінкою. Їх можна було б назвати респектабельними вбивцями. Вони вбивали, виходячи із суто утилітарних міркувань. Убивали без емоцій, лише з метою чогось досягти. Таке припущення здавалося мені дуже малоймовірним, і я була б дуже здивована, якби воно підтвердилося, але цілком виключити місіс Ґлін я не могла. Вона мала чоловіка. Вона була вдовою кілька останніх років. Усе могло статися. Я облишила її на цьому й перейшла до третьої сестри, Антеї. Антея була тривожною особистістю. Якоюсь надто знервованою, дуже неуважною, вона перебувала в стані постійної емоційної напруги, що, як мені здавалося, був навіяний страхом. Вона чогось боялася. Смертельно чогось боялася. Такий стан відповідав моїм підозрам. Якщо вона вчинила злочин, злочин, що, на її думку, залишився в далекому минулому, то він міг несподівано спливти на поверхню, давні проблеми могли повернутися, і, можливо, Елізабет Темпл приїхала до цієї місцевості саме для того. Антея могла боятися, що її давній злочин буде розкрито. Вона мала дуже дивну манеру дивитися на вас, а тоді швидко відводити погляд і дивитися назад через своє плече, спочатку одне, потім друге, так, ніби бачила, що хтось стоїть у неї за спиною. Хтось такий, кого вона боялася. Тож і її не можна було виключити з числа підозрюваних. Убивця з розладнаною психікою, який убиває, уявляючи собі, що його переслідують. Убиває тому, що боїться. Та це були тільки здогади. Радше я лише розглядала можливості, приділяючи цьому більше уваги, ніж тоді, коли оцінювала своїх супутників, що сиділи зі мною в одному автобусі. Але атмосфера, що панувала в тому домі, тиснула на мене більше, ніж будь-коли. Наступного ранку я вийшла прогулятися в сад у супроводі Антеї. У кінці головної стежки, що поросла травою, був пагорбок. Пагорбок, який утворився з руїн обваленої теплиці. Вона обвалилася, бо давно потребувала ремонту, а садівників під час і відразу після війни знайти було неможливо. Обвалену цеглу склали пірамідою, яку присипали землею, закрили дерном, і посадили там повзучу рослину, що має в народі назву «трава диявола». Ця повзуча рослина добре відома тією своєю властивістю, що її нерідко використовують, коли хочуть сховати або прикрити якісь дуже негарні будівлі чи руїни в саду. Це одна з тих квіткових кущових рослин, які ростуть дуже швидко. Вона поглинає, вбиває, висушує і знищує все, над чим росте. Вона цвіте чудовими білими квітами й може здаватися дуже гарною. Коли я на неї дивилася, вона ще не розквітла, але мала незабаром розквітнути. Я стояла там поруч з Антеєю, і вона здавалася дуже засмученою тим, що сестри втратили теплицю. Вона розповіла мені, як у теплиці вони вирощували чудовий виноград, це був один із її найяскравіших дитячих спогадів про їхній сад. І їй хотілося, їй страшенно хотілося зібрати трохи грошей і знести цей пагорбок, розрівняти ґрунт, відбудувати теплицю й посадити в ній лозу мускатного винограду та персикові дерева, щоб усе було так само, як тоді, коли ще існувала стара теплиця. То була справді жахлива туга за минулим. І навіть більше, ніж це. Я знову дуже виразно відчула атмосферу страху. Щось її лякало, коли вона дивилася на пагорбок. Я тоді не могла зрозуміти, у чому річ. А потім сталася пригода, що закінчилася смертю Елізабет Темпл, і з тієї історії, яку розповіли Емлін Прайс і Джоана Крофорд, можна було зробити лише один висновок. То не був нещасливий випадок. То було умисне вбивство.

— Мабуть, саме тоді, — провадила міс Марпл, — я все зрозуміла. Я дійшла висновку, що були три вбивства. Я вислухала повну розповідь про сина містера Рейфаєла, хлопця зі злочинними нахилами, який мав уже кілька судимостей, подумавши, що, попри всі свої негативні риси та вчинки, він не скидався на вбивцю або на хлопця, який може стати вбивцею. Усі докази були проти нього. Ніхто не мав найменшого сумніву в тому, що це він убив дівчину на ім’я Вериті Гант, як я на той час уже знала. Але я такі сумніви мала, а архідиякон Брабазон, можна сказати, перетворив їх на впевненість. Він знав цих молодих людей. Вони прийшли до нього і сказали, що хочуть одружитися, тож він мав вирішити, варто чи не варто освячувати цей шлюб. Він знав, що його навряд чи можна було вважати розумним, але виправдовував це, бо дівчина й хлопець кохали одне одного. Дівчина кохала хлопця, як він висловився, справжнім коханням. Її кохання було не менш справжнім, ніж її ім’я[5]. І йому також здалося, що хлопець, попри свою погану сексуальну репутацію, по-справжньому кохав дівчину й мав щирий намір бути їй вірним і виправити свою погану поведінку. Щоправда, особливого оптимізму архідиякон не відчував. Думаю, він не вірив, що цей шлюб неодмінно буде щасливим, але включав його до категорії шлюбів, які називав необхідними. Він був необхідний тому, що коли людина кохає по-справжньому, вона готова заплатити за своє кохання високу ціну, навіть якщо такою ціною будуть розчарування й біль. Але в одному я була абсолютно переконана. Хлопець, який справді кохав дівчину, не міг спотворити їй обличчя й розбити голову. Вона загинула не внаслідок сексуального нападу. Я не мала підстав не повірити архідиякону. І я знала також, що в мене був правильний ключ, і цей ключ дала мені Елізабет Темпл. Вона сказала, що причиною смерті Вериті була Любов — одне з найстрашніших слів із тих, які ми знаємо.

— І тоді мені все стало зрозуміло, — продовжила свою розповідь міс Марпл. — Хоч, думаю, я здогадалася ще раніше. Мені лише бракувало деяких дрібних деталей, але тепер вони в мене були. Вони цілком узгоджувалися з тим, що сказала мені Елізабет Темпл. Про причину смерті Вериті. Спочатку вона сказала тільки одне слово: «Любов», а потім: «Любов, можливо, найжахливіше слово з усіх, що існують». Усе це тепер склалося для мене в одну чітку систему. Неймовірна любов, яку Клотільда відчувала до дівчини. Дівчина, яка обожнювала її, цілком залежала від неї, та коли вона стала трохи старшою, у неї з’явилися нормальні жіночі інстинкти. Вона хотіла кохання. Вона хотіла відчути себе вільною для того, щоб кохати, одружитися, народити дітей. І тут трапився хлопець, у якого вона закохалася. Вона знала, що на нього не можна покластися, що він, як то кажуть, непутящий, але це, — провадила міс Марпл, переходячи на буденніший тон, — ніколи не зупиняє жодну дівчину. Ніколи. Дівчатам подобаються непутящі хлопці. Вони завжди подобалися їм. Дівчата закохуються в непутящих хлопців. Вони цілком переконані, що їм вдасться їх змінити. А приємним, добрим чоловікам, на яких можна було б покластися, дівчата у дні моєї молодості обіцяли бути «сестрами», що тих, звичайно ж, зовсім не задовольняло. Вериті закохалася в Майкла Рейфаєла, і Майкл Рейфаєл був готовий розпочати своє життя з нової сторінки й одружитися з цією дівчиною, і він був переконаний, що більше ніколи не подивиться на жодну іншу дівчину. Я не впевнена, що то було б щасливе одруження, але йшлося, — і архідиякон не мав щодо цього найменшого сумніву, — про справжнє кохання. І тому вони вирішили одружитися. І я думаю, Вериті написала Елізабет і розповіла їй, що хоче вийти заміж за Майкла Рейфаєла. Дівчина тримала свій намір у таємниці, бо, гадаю, розуміла: по суті, вона готується до втечі. Вона мала намір утекти від життя, яким не хотіла далі жити, від людини, яку дуже любила, але не такою любов’ю, якою любила Майкла. Вона розуміла, що їй не буде дозволено здійснити свій задум, що буде зроблено все, аби перешкодити їй одружитися з Майклом. Тож, як і всі інші молоді люди, що опиняються в такій ситуації, вони вирішили втекти. Їм не треба було тікати в Ґретну-Ґрін[6], бо вони вже досягли того віку, коли закон дозволяв брати шлюб. Вони домовилися про місце зустрічі, куди мали прийти окремо одне від одного. Думаю, він туди прийшов, але вона не прийшла. Мабуть, він її довго чекав. Довго чекав, а потім, можливо, намагався довідатися, чому вона не прийшла. Потім, я думаю, йому було повідомлено, а може, він навіть одержав листа з її підробленим почерком, де говорилося, що вона змінила свій намір. Усе між ними скінчилося, і вона на певний час кудись поїде, щоб це пережити. Я не знаю, як воно точно було. Але, думаю, він і уявити собі не міг справжньої причини, чому вона не прийшла й чому не повідомила йому про це заздалегідь. Хіба міг він подумати, що Вериті було вбито — вбито з якоюсь майже божевільною жорстокістю. Клотільда не хотіла втрачати ту, яку любила. Не збиралася дозволити їй утекти, не збиралася дозволити їй поєднати свою долю з молодиком, якого сама вона ненавиділа й зневажала. Вона утримає Вериті біля себе, утримає у свій особливий спосіб. Але в що я ніяк не могла повірити — я не могла повірити, що вона задушила дівчину, а потім спотворила їй обличчя.

Я не думаю, що вона могла б це зробити. Гадаю, вона склала піраміду з цеглин обваленої теплиці й закрила більшу її частину дерном. Дівчині ще раніше вона дала чогось випити, мабуть, укинувши в той трунок завелику дозу снодійних пігулок. Традиційна смерть по-давньогрецькому. Чаша з цикутою — хай навіть то була не цикута. І вона поховала дівчину в саду, накривши її тіло цеглою та дерном.

— Невже її сестри нічого не запідозрили?

— Місіс Ґлін тоді тут не було. Її чоловік був ще живий, і вона жила за кордоном. Але Антея була тут. Як на мене, то Антея здогадувалася: тут щось не так. Не думаю, що вона відразу запідозрила вбивство, але вона знала, що Клотільда спорудила пагорбок в кутку саду й що вона посадила там повзучу рослину з гарними білими квітами, ніби чомусь хотіла прикрасити те місце. Я думаю, істина доходила до неї поступово. А Клотільда, прийнявши зло, вчинивши зло, піддавшись злу, уже не могла відчути жодних докорів сумління щодо своїх подальших дій. Певно, вона щиро втішалася, коли планувала їх. Вона мала певний вплив на дурненьку, легковажну сільську дівчину, яка іноді приходила до неї випрошувати то се, то те. Думаю, їй було не важко одного дня запросити ту дівчину на далеку прогулянку, пообіцявши, що вони влаштують там пікнік. За тридцять або сорок миль. Місце, я думаю, вона вибрала заздалегідь. Клотільда задушила дівчину, спотворила їй обличчя, потім присипала труп землею, накрила листям і гілками. Хіба міг хто-небудь запідозрити її в тому, що вона таке вчинила? Вона залишила там сумочку Вериті та невеличкий ланцюжок, який Вериті носила на шиї, і, можливо, вдягла її в якусь одежину Вериті. Вона сподівалася, що протягом певного періоду тіло не буде знайдене, а тим часом стала поширювати чутки, що нібито Нору Брод бачили в машині Майкла, що вона кудись поїхала з Майклом. Можливо, також почала розповідати, що Вериті розірвала свої заручини з ним через його невірність і взаємини з цією дівчиною. Вона могла багато чого наговорити й, думаю, втішалася всім, що говорила, нещасна пропаща душа.

— Чому ви кажете «нещасна пропаща душа», міс Марпл?

— Бо, думаю, не можна уявити собі більших страждань, аніж ті, які пережила Клотільда протягом цих останніх десяти років, під тягарем свої невимовної туги. Живучи з тим, з чим мусила жити.

Вона зберегла Вериті, зберегла її біля себе, у саду Старого Маєтку, зберегла її там навічно. Спочатку вона не розуміла, що це означає. Адже їй палко хотілося мати поруч живу дівчину, а не мертву. Не думаю, щоб її коли-небудь мучили докори сумління. Навіть у них вона могла б знайти якусь розраду, але вона тільки страждала, страждала й мучилася за роком рік. І я розумію, що хотіла сказати Елізабет Темпл. Можливо, розумію навіть краще, аніж сама вона. Любов — це справді жахлива річ. Вона завжди готова вчинити зло, а можливо, вона і є найбільшим злом. І Клотільда мусила жити з цим день за днем, рік за роком. Гадаю, тепер ви розумієте, чого так боялася Антея. Певно, з плином часу вона все ясніше усвідомлювала, що вчинила Клотільда, і думала, Клотільда знає про те, що вона все зрозуміла. І вона боялася, не знаючи, на що ще здатна Клотільда. Клотільда доручила Антеї віднести на пошту посилку, ту саму, у яку поклала пуловер. Вона розповіла мені, що Антея психічно хвора, що під тиском ревнощів Антея спроможна на все. Я припускаю, що, можливо, у зовсім недалекому майбутньому з Антеєю могла статися якась сумна пригода — скажімо, самогубство на ґрунті хворого сумління…

— А проте ви жалієте цю жінку? — запитав сер Ендрю. — Зло в людині — наче ракова пухлина. Тож воно, цілком природно, примушує її страждати.

— Так і є, — погодилася міс Марпл.

— Сподіваюся, вам розповіли, що сталося в ту ніч, після того як ваші янголи-охоронці забрали вас звідти? — запитав професор Вонстед.

— Ви запитуєте про Клотільду? Я пам’ятаю, що вона взяла мою склянку з молоком. Вона ще тримала її в руці, коли міс Кук вивела мене з кімнати. Мабуть, вона випила молоко, чи не так?

— Так. Ви знали, що так може статися?

— У ту мить такої думки в мене не було. Либонь, я зрозуміла б, що вона його вип’є, якби подумала про це.

— Ніхто не встиг її зупинити. Вона зробила все дуже швидко, а нікому тоді не спало на думку, що то не просто собі молоко.

— Тож вона його випила.