РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

— Це вас дивує?

— Ні, бо для неї такий учинок був настільки природним, що тут нема чого дивуватися. Адже для Клотільди також настав час, коли вона захотіла втекти — утекти від усього того, з чим їй досі доводилося жити. Так само, як Вериті раніше захотіла втекти від того життя, яким вона там жила. Можна тільки подивуватися, що кара, яку людина сама накликає на себе, буває такою схожою на те, що її спричинило.

— Схоже, вам більше шкода Клотільди, аніж дівчини, яку вона вбила.

— Ні, — сказала міс Марпл, — це просто різні види жалю. Мені шкода Вериті, бо вона втратила так багато, вона втратила все, до чого була так близько. Втратила ціле життя любові, відданості та служіння чоловікові, якого вона обрала, якого вона по- справжньому покохала. По-справжньому й беззастережно. Вона все це втратила й нічого повернути вже ніколи не зможе. Мені шкода її за те, що вона втратила. Але вона уникла того, що довелося пережити Клотільді. Уникла смутку, страждань, страху та відчуття того, як тебе все глибше затягує в трясовину зла. А Клотільді довелося все це спізнати. Глибокий сум, втрачену любов, яка ніколи вже не повернеться, їй довелося жити не тільки з усім цим, а ще й із двома сестрами, які її підозрювали, боялися, їй довелося жити з дівчиною, яку вона так і не відпустила від себе.

— Ви маєте на увазі Вериті?

— Так. Вериті, закопану в саду, поховану в могилі, яку підготувала для неї Клотільда. Вона залишилася там, у Старому Маєтку, і Клотільда знала, що вона там. Можливо, вона навіть бачила її або думала, що бачить, коли іноді підходила, щоб зірвати білу квітку з рослини, яку називають травою диявола. У такі хвилини вона почувалася дуже близько до Вериті. Нічого гіршого з нею статися не могло, чи не так? Нічого гіршого…