Розділ «8»

— Щось мені не подобається в нашій розмові — в твоїх словах звучить щось не твоє.

— А чиє ж? — запитала вона стиха, і мене здивувала несподівана ніжність у її голосі.

— Від них пахне Бонном, — мовив я, — вашим «колом»: Зоммервільдом, Цюпфнером і всією тією братією.

— Можливо, тобі вчувається те, що сам бачив на власні очі, — сказала Марі, не обертаючись до мене.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — стомлено мовив я.

— Ах, — сказала вона, — ніби ти й не знаєш, що тут відбувається католицький з’їзд.

— Плакати їхні я бачив, — пригадав я.

— А що Геріберт і прелат Зоммервільд можуть бути тут, тобі й на думку не спало?

Досі я не знав, що Цюпфнера звати Герібертом. Та коли Марі назвала це ім’я, мені стало ясно, що це міг бути лише він. Я знову пригадав, як вони колись трималися за ручки. Звичайно, я вже помітив, що в Ганновері з’явилося попів та черниць більше, ніж личило тому місту, проте не подумав, що Марі зустрінеться з кимось із них, а коли й так — ми ж і без того в мої вільні дні часом їздили в Бонн, де вона могла досхочу натішитися своїм «колом».

— Тут, у готелі? — стомлено запитав я.

— Авжеж, — відповіла вона.

— Чому ж ти не звела мене з ними?

— Та тебе ж майже й не було тут — весь тиждень у поїздках: то Брауншвейг, то Гільдесгам, то Целле..

— Але ж тепер я маю час, — мовив я, — подзвони їм, і ми ще вип’ємо з ними чого-небудь внизу в барі.

— Вони поїхали, — сказала Марі, — сьогодні після полудня.

— Мене радує, що ти подихала вдосталь «католицьким повітрям», хоча й імпортованим, — закинув я. Цей вислів був не мій, а її. Часом вона говорила, що мусить знову «вдихнути католицького повітря».

— Чого ти злишся? — сказала Марі. Вона все ще стояла обличчям до вікна, знову курила, і це теж мені здавалось у ній чужим: оте безперервне жадібне куріння було для мене новим, так само як і тон її розмови зі мною. В ту мить Марі здавалась мені сторонньою, гарною, проте не дуже розумною жінкою, якій потрібен привід, щоб піти від мене.

— Я не злюся, — відповів я, — ти й сама це знаєш. Скажи-но, адже знаєш?

Марі не відповідала, тільки кивнула, але я встиг помітити по виразу обличчя, що вона стримує сльози. Навіщо? Краще б поплакала, гірко і довго. Тоді я міг би встати з ліжка, обняти й поцілувати її. Я цього не зробив. Не було бажання, а тільки за звичкою чи з обов’язку робити цього не хотів. Лишився в постелі. Думав про Цюпфнера і Зоммервільда, з якими вона тут розбалакувала три дні, не сказавши мені про це ані слова. Напевно, вони говорили й про мене. Цюпфнер належав до проводу католиків-мирян. Я вагався довгенько, може, півхвилини, хвилину, дві, тепер уже не пам’ятаю, а коли таки встав і підійшов до Марі, вона хитнула головою, скинула мою руку з свого плеча й заговорила знову про свій «метафізичний страх», про вищі принципи, і мені здавалось, ніби ми одружені з нею уже років двадцять. Говорила вона повчальним тоном, а я був надто стомлений, щоб сприймати її аргументи, вони летіли повз мої вуха.

Потім я перебив її і розповів про свою невдачу в тому вар’єте — першу за три роки. Ми стояли поряд біля вікна й Дивилися вниз на вулицю, де весь час сновигали таксі, відвозячи на вокзал делегатів католицького з’їзду — черниць, патерів та серйозних на вигляд католиків-мирян. В одній групі я впізнав Шніцлера: він тримав розчинені дверцята автомашини перед якоюсь літньою, шляхетною черницею. Коли він жив у нас — був євангелістського віросповідання. Отже, тепер або перекинувся до католиків, або ж був тут у ролі євангелістського оглядача. Від нього можна сподіватися чого завгодно. Внизу носили чемодани й тикали в руки готельних слуг чайові. Від утоми й збентеження у мене вертілося перед очима все: таксі й черниці, ліхтарі й чемодани, а в ушах ще й досі лунали ті вбивчо мляві оплески. Марі вже давно скінчила свій монолог про вищі принципи, тепер уже не курила і, коли я відступив од вікна, пішла слідом за мною, схопила руками мене за плечі й поцілувала в очі.