Розділ «4»

Я нахилився, схопив жменю попелу і жбурнув Герберту прямо в пику. Всі накинулись на мене, тільки Лео дотримував нейтралітету — він плакав, але не обороняв мене, і я з переляку кинув Герберту в обличчя:

— Націстська свиня!

Ці слова я одного разу прочитав на шлагбаумі залізничного переїзду. Я навіть точно не знав, що вони означають, проте відчував, що тут вони доречні. Герберт Калік в ту ж мить припинив бійку і став діяти офіціально: заарештував мене й звелів замкнути в сараї, де зберігалося різне начиння з нашого тиру — мішені, указки тощо, а сам тим часом зібрав по тривозі моїх батька й матір, учителя Брюля та ще одного націста. Я ревів від люті, топтав ногами мішені і весь час кричав хлопчакам, які охороняли мене знадвору:

— Всі ви націстські свині!

Через годину мене поволокли в нашу вітальню на допит. Учитель Брюль просто втратив самовладання і тільки повторяв, як папуга:

— Викорчувати з коренем, з коренем вирвати!

Мені й досі не ясно, що він мав на увазі: фізичну розправу чи вжив цей вираз у переносному значенні. Треба буде йому написати в педагогічну академію і попросити роз’яснення — заради історичної правди.

Присутній тоді націст, заступник ортсгрупенляйтера Левеніх, повівся розумніше. На всі вимоги суворо покарати мене він відповідав:

— Але ж ви зважте на те, що малюкові нема ще й одинадцяти років.

А що він впливав на мене трохи заспокійливо, то я навіть відповів на його запитання, звідки я знаю ці зловісні слова:

— Прочитав на шлагбаумі, на Аннабергерштрасе.

— А тобі їх ніхто не говорив? — допитувався Левеніх. — Я маю на увазі, чи ти не чув їх з чиїхось уст?

— Ні, — відповів я.

— Та хлопець же навіть не розуміє, що він сказав, — озвався тут і мій батько, кладучи руку мені на плече.

Брюль люто визвірився на нього, потім боязко оглянувся на Герберта Каліка. Видно, батько тим жестом надто вже переборщив у своєму співчутті до мене.

Мати моя, хлипаючи, сказала своїм неприємно солодким голосом:

— Він сам не знає, що творить, сам не знає, — інакше я мусила б відректися від нього.

— То й відрікайся! — відрубав я.

Все це відбувалось у нашій велетенській вітальні з її помпезними, вкритими чорним лаком дубовими меблями, з дідовими мисливськими трофеями на широкій дубовій панелі, з великими келихами й чашами та важкими книжковими шафами із свинцевим плетивом на склі дверцят.

З Ейфеля долинала артилерійська канонада — фронт був уже на відстані якихось двадцяти кілометрів, — часом я чув навіть кулеметну стрілянину. Герберт Калік, блондин з блідим фанатичним обличчям, узяв на себе роль прокурора: він весь час нервово постукував кісточками пальців по серванту й наполягав: