Розділ «19»

Хто будується на схилі, той може розташувати садок вище будинку або нижче. Геріберт вибрав місце для садка внизу, — і це потім виявиться незручним, коли маленька Марі почне гратися з м’ячем: щохвилини м’яч котитиметься до сусідського живоплоту, часом крізь нього на квітник, толочитиме траву, квіти, пошкодить якийсь там ніжний заморський мох і викликатиме сцени судорожного пробачення: «Що ви, що ви — хіба ж можна гніватись на таку маленьку й чарівну дівчинку?» Звичайно, не можна. Срібні голоси зображають удавану веселість і всепрощення, судорожно скривлені губи, витягнуті шиї та напружені м’язи облич виказують роблену привітність, тоді як єдино можливою формою розрядки була б сварка, обмін дошкульними образами. Та поки що все терпиться, прикривається фальшивою добросусідською привітністю, аж доки якогось тихого літнього вечора за зачиненими дверима й опущеними шторами не почнуть жбурляти дорогим посудом у привиди ненароджених дітей. «Я хотіла родити — це ти, ти не хотів!» Дорогий посуд, коли його жбурляють об стіну кухні, дзвенить не музично. По дорозі на підгір’я виють сирени швидкої допомоги. Поламані крокуси, зім’ятий мох, дитяча ручка котить м’ячик у сусідський квітник, сирени виють, сповіщаючи про неоголошену війну. «Ох, треба таки було заводити садок вище дому».

Телефонний дзвінок вирвав мене з задуми; я здригнувся, схопив трубку й почервонів: уже було й забув про Моніку Сільвс. Вона гукнула:

— Алло! Ганс?

Так, — відповів я, не одразу збагнувши, чого вона дзвонить. І лиш коли сказала: «Ви розчаруєтесь», — я згадав про мазурку.

Тепер я вже відступати не міг, сказати «я відмовляюсь» не годилося, треба було якось перетерпіти ту нещасну мазурку. Я чув, як Моніка поклала телефонну трубку на кришку рояля, потім почала грати, грала вона прекрасно, інструмент звучав чудово, але поки вона грала, я з горя розплакався. Не слід було викликати в пам’яті ту хвилину, коли я повернувся од Марі додому, а Лео в музичному салоні грав цю саму мазурку. Такі хвилини повторяти не можна — і тим більше ділити їх з кимось іншим. Як той осінній вечір у нашому парку, коли Едгар Вінекен пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди. Я власними руками заміряв доріжку, власними руками засікав час на секундомірі, і він пробіг її за десять і одну десяту секунди. Едгар був у чудовій спортивній формі, прекрасно настроєний — але ж нам, звичайно, ніхто не повірив. Наша помилка полягала в тому, що ми взагалі сказали про це іншим, бажаючи тим самим продовжити незвичайний момент. Нам слід було тільки самим радіти, що він справді пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди. Потім він знову пробігав ту дистанцію за десять і дев’ять десятих, за одинадцять секунд, як звичайно, і тому нам не повірили, тільки сміялися з нас. Про такі моменти в житті й говорити не слід, а прагнути їх повторення — просто самогубство. І я теж учинив своєрідне самогубство, слухаючи по телефону, як Моніка грає мазурку. Є такі ритуальні моменти, що хтось інший їх повторити не може, скажімо, те, як фрау Вінекен різала хліб, — але я хотів і цей момент повторити з Марі, попросивши одного разу, щоб вона порізала хліб, як це робила фрау Вінекен. Проте кухня робітника — це не кімната в готелі, а Марі тне фрау Вінекен: ніж ковзнув по хлібині, вона порізала собі ліву руку, і той випадок розладнав нам життя на цілих три тижні. До такого нещастя може призвести сентиментальність. Щасливі моменти не слід тривожити, і ніколи їх не слід повторяти.

Доки Моніка скінчила грати мазурку, я так настраждався, що вже й плакати не міг. Вона, певно, відчула це, бо підійшла до телефону і тільки стиха сказала:

— От, бачите, що вийшло...

А я відповів:

— Це була моя помилка, не ваша, пробачте мені.

Я почував себе так, ніби валявся п’яний, забльований і смердючий у стічній канаві з сороміцькою лайкою на устах і в такому вигляді попросив себе сфотографувати та й послав те фото Мбніці.

— Можна мені буде ще колись подзвонити вам? — несміливо запитав я. — Через кілька днів, чи що. Свою огидну поведінку я можу пояснити лише одним: мені зараз так погано, що й не сказати.

Якийсь час я нічого не чув, крім її подиху, а потім вона сказала:

— Я виїду звідси, на два тижні.

— Куди? — запитав я.

— На семінар молодих католичок і трохи помалювати.

— Коли ж ви прийдете приготувати мені омлет з грибами та який-небудь з ваших неповторних салатів? — запитав я.

— Я не можу прийти, — відповіла вона, — тепер не можу.

— А потім?

— Прийду... — мовила вона; я ще почув, як вона заплакала, а потім поклала трубку.