Розділ «16»

— Здебільшого це субсидії в конкретних випадках нужди: коли хтось помре, захворіє чи жінка народить дитину, — я хочу сказати, що в даному разі йдеться не про постійну підтримку, а, так би мовити, часткову допомогу.

— Яких розмірів? — запитав я.

Вона відповіла не одразу, і я спробував собі уявити її зараз. Я бачив її років п’ять тому, коли Марі вдалося затягти мене в оперу. Фрау Брозен співала партію сільської дівчини, звабленої одним графом, і мене здивував батьків смак. То була дебела особа середнього росту, безсумнівна блондинка з традиційно пишними грудьми; вона стояла біля хати й, спершись на воза, а пізніше — на кила, прекрасним сильним голосом виражала прості емоції душевних переживань.

— Алло! — гукнув я. — Алло!

— О-о-о, — нарешті озвалась вона, і їй вдалася знову колоратура, хоча цього разу й слабенька, — ви так прямо ставите питання...

— Цього вимагає моє становище, — мовив я. Мене охопила тривога: чим довше вона мовчала, тим менша Могла бути сума, яку фрау Брозен збиралась назвати.

— Знаєте, — зрештою сказала вона, — ті суми коливаються приблизно між десятьма й тридцятьма марками.

— А якщо ви придумаєте якогось колегу, що потрапив у виключно важке становище — скажімо, тяжко поранився — і потребує на кілька місяців марок по сто допомоги?

— Друже мій, — відповіла вона стиха, — я ж гадаю, ви не сподіваєтеся, що я стану обманщицею.

— Ні, — сказав я, — я ж бо справді поранився і... Хіба ж ми з вами не колеги, не артисти?

— Спробую, — згодилась вона, — але не знаю, чи він клюне на це.

— Що-що? — гукнув я.

— Я не знаю, чи вдасться мені зобразити справу так, щоб це його переконало. Боюсь, не вистачить фантазії.

Цього вона могла й не говорити, я вже й сам подумав, що більшої дурепи не стрічав за своє Гниття.

— А що, коли б ви спробували влаштувати мені ангажемент, скажімо, в тутешньому театрі, звичайно, на другорядні ролі — я непогано можу грати шаржовані ролі, — сказав я.

— Ні-ні, мій любий Гансе, — відповіла вона, — у мене й так голова йде обертом від усіх тих інтриг.

— Ну гаразд, — мовив я, — хотів би лиш сказати, що для мене бажані навіть невеличкі суми. До побачення й велике спасибі. — І я поклав трубку, перш ніж вона встигла щось сказати.

У мене було неясне почуття, що з цього джерела нічого не потече. Надто дурна та Брозен. А інтонація, з якою вона вимовила слово «клюне», насторожила мене. Не виключено, що ту «підтримку колегам у нужді» вона просто клала в свою сумочку. Мені знов стало шкода батька, хотілося, щоб коханка в нього була і гарна, й інтелігентна. Я все ще каявся, що не дав йому можливості зварити мені каву. Певно, та дурепа сміється в нього за спиною і глузливо крутить головою, наче невдоволена вчителька, коли батько йде в її кухню варити каву, а потім, лицемірно сяючи, хвалить його за каву, як хвалять собаку, що подав поноску. Шаленіючи від таких думок, я відійшов од телефону до вікна, розчинив його й став дивитись на вулицю. Я боявся, що рано чи пізно доведеться повернутись до пропозиції Зоммервільда і прийняти допомогу від нього. Раптом я дістав з кишені свою марку, жбурнув її на вулицю і в ту ж мить пожалкував за нею, поглянув їй услід, але не побачив її, — мені лише здалося, ніби я почув, як монета упала на дах трамвая, що рухався вулицею. Я взяв зі столу хліб з маслом і, дивлячись на вулицю, почав їсти. Минала вже восьма година вечора, я пробув у Бонні майже дві години, дзвонив шістьом так званим друзям, поговорив з матір’ю і з батьком, але в мене не тільки не добавилось жодної марки, а ще стало на марку менше, ніж було в час приїзду. Мені вже хотілося зійти вниз і пошукати свою марку на вулиці, проте час наближався до пів на дев’яту, і кожну мить міг прийти чи подзвонити Лео.

Марі добре, вона тепер у Римі, в лоні своєї церкви, і обдумує, як слід одягтися до аудієнції у папи. Цюпфнер, певно, роздобув їй фото Жаклін Кеннеді, купив іспанську мантилью та вуаль, бо тепер же Марі, по суті, стала ніби first lady[17] німецького католицизму. Я вирішив і собі з’їздити до Рима й попросити аудієнції у папи. Адже він і сам чимось нагадує старого, мудрого клоуна, та, власне, і образ арлекіна народився в італійському місті Бергамо; треба буде цей факт перевірити в Геннегольма, той усе знає. Я пояснив би папі, що мій шлюб з Марі розбився, власне кажучи, тільки через якісь там формальності з реєстрацією, і попросив би розглядати мене як своєрідну протилежність Генріху Восьмому: той був віруючим багатоженцем, а я — невіруючий однолюб. Розповів би йому, які зарозумілі та підлі німецькі «провідні» католики, — щоб він не дозволив пошити себе в дурні. Показав би йому кілька своїх номерів, такі забавні й легенькі сценки, як «По дорозі до школи й додому», але свого номера «Кардинал» — ні в якому разі, це його образить, бо ж він сам був колись кардиналом, а його мені найменше хотілось образити.

Я часто стаю жертвою власної фантазії; ось і тепер я так ясно уявив свою аудієнцію у папи, так чітко побачив себе, невіруючого, навколішках перед папою, в чеканні благословення, і швейцарських гвардійців біля дверей, і поряд себе якогось доброзичливого на вигляд монсиньйора з трохи гидливою усмішкою, — аж мало сам не повірив, що вже побував у папи. Тепер мені кортітиме розповісти Лео, що я був у папи і мав у нього аудієнцію. В ті хвилини я таки був у папи, бачив його усмішку і чув його приємний селянський голос, розповідав йому, як один дурник з міста Бергамо став арлекіном. Лео в таких речах дуже строгий, він завжди обзиває мене брехуном. Лео просто шаленів, коли я при зустрічі, бувало, питав його: «Ти пам’ятаєш, як ми з тобою перепиляли деревинку?» Він зразу ж починав кричати: «Та ніякої деревинки ми з тобою не пиляли!» Він таки має рацію, але це нерозумно з його боку і взагалі значення не має. А було це так. Лео йшов сьомий чи восьмий рік, а мені восьмий чи дев’ятий; одного разу він знайшов у стайні деревину — рештки якогось прогнилого тину, знайшов у тій же стайні й іржаву пилку і почав просити мене перепиляти з ним той оцупок. Я спитав його, навіщо нам пиляти ту нікудишню деревину, але він ніяк не міг пояснити свого бажання — йому просто хотілось пиляти, і все тут; я сказав, що це абсолютно безглуздо, і Лео проплакав цілих півгодини; а значно пізніше, уже років через десять, коли на уроці німецької літератури у патера Вунібальда йшла мова про Лессінга, я раптом серед урока, без будь-якого зв’язку з темою, збагнув, чого тоді захотілось Лео: йому просто захотілось попиляти, і саме тоді, коли з’явилось те бажання, — пиляти саме зі мною. І от несподівано я зрозумів брата, через десяток років, а зрозумівши, пережив і його радість, і захоплення, і хвилювання — все, що спонукало його тоді, і пережив так сильно, що посеред урока почав імітувати рухи, ніби пиляю. Я бачив перед собою розпалене радістю хлоп’яче обличчя Лео, рухав іржаву пилку до нього, а він — до мене, аж поки патер Вунібальд несподівано для мене схопив мене за чуба і «змусив отямитись». З того часу я вірю, що справді перепиляв з Лео ту деревинку, а він не може мене зрозуміти. Лео реаліст. Тепер він уже не розуміє, що часом є потреба негайно зробити якесь явно безглузде діло.