Розділ «ВИ ТАКІ НЕ БУДЕТЕ»

— Гаразд, — мовив Нік. Він відчував, як на нього знову находить.

— Ви мене розумієте?

— Авжеж, — відказав Нік. Він силкувався опанувати себе.

— Такі речі треба робити поночі.

— Ну звісно, — сказав Нік. Він знав, що опанувати себе вже не зможе.

— Адже я тепер командую батальйоном, — пояснив Пара.

— А чого б вам і не командувати? — сказав Нік. Ось воно, найшло. — Читати-писати вмієте, правда ж?

— Правда, — лагідно відповів Пара.

— От лиш батальйон у вас мізерний. Та тільки його поповнять, як вам знову дадуть вашу роту. Чому не ховають убитих? Я їх оце бачив, коли їхав сюди. І не маю охоти побачити ще. Як на мене, то їх можна ховати в будь-який час, це ж для вас самих краще. Бо потім усі позадихаєтесь від смороду.

— Де ви залишили свій велосипед?

— У крайньому будинку.

— Ви певні, що він не пропаде?

— Не турбуйтеся, — сказав Нік. — Я скоро піду.

— Полежте трохи, Ніколо.

— Гаразд.

Він заплющив очі, та замість бороданя, що дивився на нього понад прицілом гвинтівки, завмерши перед натиском курка, перед отим білим спалахом і запаморочливим ударом, від якого він упав на коліна, давлячись чимось гаряче-солодким і вихаркуючи його на камінь, тим часом як інші бігли повз нього, — він побачив довгий жовтий будинок з низькою стайнею та річку, набагато ширшу й повільнішу, ніж насправді.

— О боже! — сказав він. — Краще вже йти. — Він підвівся. — Буду рушати, Пара. До вечора ще є час, поїду. Якщо надійшли якісь припаси, вернуся ввечері й привезу. А ні, то приїду іншим разом, коли щось буде.

— Надто жарко ще їхати, — сказав капітан Паравічіні.

— Можете не тривожитись, — сказав Нік. — Тепер зі мною якийсь час нічого не станеться. Ото було напало, але не дуже. Напади минають чимраз легше. Я знаю, коли воно починається, бо стаю страшенно балакучий.

— Я пошлю з вами ординарця.