Розділ «ВИ ТАКІ НЕ БУДЕТЕ»

— А от я не можу, — сказав Пара. — Раз спробував був, ще в першому бою, то тільки гірше стало, а потім мало не вмер від спраги.

— Вам це не потрібно.

— Ви куди хоробріший у бою, аніж я.

— Ні,— сказав Нік. — Я знаю себе краще, тож і волію набиратись. І не соромлюся цього.

— Я ніколи не бачив вас п'яного.

— Невже? — спитав Нік. — Так-таки ніколи? А тієї ночі, як ми їхали з Местре до Портогранде, і я уклався спати, й накрився велосипедом замість ковдри, і все підтягував його до підборіддя?

— То було не на позиції.

— Облишмо вже про мене, — сказав Нік. — Цю матерію я знаю надто добре і волів би її не зачіпати.

— Ви побудьте поки що тут, — сказав Паравічіні.— Можете подрімати, коли хочете. Від обстрілу ця фортеця ще не завалилася. Зараз надто жарко кудись іти. -

— Нічого, це не горить.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я цілком здоровий..

— Та ні, серйозно.

— Все гаразд. Не можу спати без світла. Ото й тільки.

— Я ж казав, що треба зробити трепанацію. Хоч я й не лікар, а знаю.

— Ну, а вони вирішили, що буде краще, як воно само розсмокчеться, отож я й жду. А хіба що? Вам здається, що я схиб-нутий, га?

— Та ні, вигляд у вас молодецький.

— Ото халепа, коли тебе вйзнають придурком, — сказав Нік. — Потім ніхто вже тобі не вірить.

— Ви б спочили трохи, Ніколо, — сказав Паравічіні.— Це вам, звісно, не той штаб батальйону, до якого ми звикли. Та ми чекаємо, що нас от-от перекинуть в інше місце. А виходити вам зараз, у таку спеку, нема чого — це просто нерозумно. Лягайте ось на розкладачці.

— Що ж, можна й лягти, — сказав Нік.