Розділ «БАТЬКИ І ДІТИ»

Хіба ж розкажеш, що так гарно, як з нею, першою, тобі ні з ким більше не було; хіба оповіси про ті округлі смугляві стегна, плаский живіт, маленькі тверді перса, руки, що так міцно обіймали, бистрий спраглий язик, імлисті очі, приємний смак рота, а потім — оте неподатливе, туге, солодке, вільготне, любе, пругке, болісне, повне, безмірне, доконечне, нескінченне, без рсінця-краю, і раптом — кінець: злинув великий птах, немов пугач у сутіні, тільки в лісі білий день і на живіт тобі поналипала глиця. Отак, бувало, йдеш на те місце, де жили індіанці, і вже нюхом його чуєш, і ні порожні пляшки від зілля, ні мухи, що дзижчать довкола, не можуть забити духу запашних трав, диму та ще одного, схожого на дух щойно вичиненої кунячої шкурки. Цього не відберуть ніякі анекдоти про індіанців, ні їхні старі баби. Ані нудотний солодкуватий запах, що завжди від них ішов. Ані те, що вони зрештою вчиняли. Річ не в тім, як вони кінчали. Вони всі кінчали однаково. Як на той час — добре. Тепер — ні.

А щодо того іншого… Коли ти вбив на льоту одного птаха, то вважай, що вбив усіх летючих птахів, які є. Хоч усі вони різні й літають по-різному, відчуття завжди однакове, і останній птах так само любий, як і перший. Цим він завдячував батькові.

— Може, тобі б вони й не сподобалися, — сказав він хлопчикові.— Але я думаю, що сподобалися б.

— І дідусь жив з індіанцями, коли був маленький?

— Так. Коли я питав його, які вони були, він казав, що мав серед них багато друзів.

— А я колись житиму з ними?

— Не знаю, — відказав Нік. — Це вже як сам схочеш.

— А коли я матиму рушницю й сам ходитиму полювати?

— У дванадцять років, якщо будеш обережний.

— От якби мені вже тепер було дванадцять!

— Буде, й незчуєшся.

— А який був дідусь? Я його зовсім не пам'ятаю, пригадую тільки, що коли мене привезли з Франції, він подарував мені духову рушницю й американський прапорець. Який він був?

— Так просто про нього не розкажеш. Він мав напрочуд гострі очі, був добрий мисливець і рибалка.

— Кращий за тебе?

— Стріляв він так, що куди мені, та й батько його бив птахів не гірше.

— Іду в заклад, що не краще, ніж ти.

— А таки краще. Він стріляв дуже швидко й несхибно. Ніхто більше так не вмів. А от як я стріляв, він завжди сердився.

— Чого ми не поїдемо помолитися на дідусеву могилку?

— Ми живемо в зовсім іншому місці. Звідси туди далеко.

— От у Франції не було б далеко. У Франції ми б поїхали. Треба ж мені помолитися на дідусевій могилці.