Розділ «БАТЬКИ І ДІТИ»

— Так кажуть, коли людина парується з тваринами.

— Навіщо? — спитав Нік.

— Не знаю, — відказав батько. — Але це ганебний злочин.

Це настрахало Ніка, але водночас і збудило його уяву, х він

почав думати про різних тварин, але жодна не видалась йому ні досить привабливою, ні придатною на таке діло. Ото було й усе, про що він дізнався у статевих питаннях від батька, коли не рахувати ще одної речі. Якось Нік прочитав у газеті, що Енрі-ко Карузо звинувачено в мужолозтві.

— Що таке мужолозтво?

— Це такий ганебнющий злочин, — відказав батько.

В Ніковій уяві постав славетний тенор з довгою лозиною в руці, який чинив щось дивовижне, незбагненне й ганебне над пишною красунею, схожою на Анну Гелд з малюнка на кришці сигарної скриньки. І Нік, хоч як було йому страшно, постановив собі, коли підросте, бодай раз скуштувати того мужолозтва.

Батько підсумував усю ту матерію, зазначивши, що рукоблудство призводить до сліпоти, божевілля та смерті, а той, хто тягається з повіями, неминуче підхопить якусь гидоту, і що найкраще обминати такі речі десятою дорогою. Зате батько мав пречудові очі, яких Нікові більш ні в кого не траплялося бачити, і він дуже любив батька, любив ще довго й потім. Тепер, знаючи, як усе сталося, він волів би не згадувати навіть і про ті давні дні, коли ніщо й не віщувало лиха. Якби він написав про це, то назавжди б його позбувся. Він позбувся багатьох спогадів, написавши про них. Та для цього ще не настав час. Ще надто багато людей були живі. І він вирішив думати про щось інше. Батьковому лихові однаково вже нічим не зарадиш, та й думав він уже про все те безліч разів. Той лиск, що його навів трунар на батькове обличчя, і досі не стерся в його пам'яті, та й усе інше пригадувалось так виразно, наче було вчора, аж до сум боргових зобов'язань. Він тоді похвалив трунареву роботу. Трунар видимо пишався нею і прийняв похвалу за належне. Та не трунар надав батькові тієї останньої подоби. Він лише наклав кілька хвацьких мазків сумнівної художньої вартості. Обличчя й само змінювалось і зазнавало змін іззовні вже задовго перед тим. А свого остаточного вигляду прибрало в останні три роки. То було б добре оповідання, але ще надто багато людей лишалося живих, і він не міг про все те написати.

Речей, про які вже згадувано, Нік навчився сам, у ялиновому бору за індіанським селищем. Діставався він туди лісовою стежкою, що йшла від їхнього будинку до сусідньої ферми, а потім звивистим путівцем через поруби аж до селища. Він і досі відчував ту дорогу під босими ногами. Одразу ж за будинком ступаєш на м'яку прілу глицю і простуєш через ліс, де повалені стовбури потрухліли на порох, а з розчахнутого блискавкою дерева, наче списи, звисають довгі тріски. Через струмок перекинуто колоду, і досить похитнутись, як полетиш у грузьке чорне баговиння. Вийшовши з лісу, перелазиш через огорожу й потрапляєш на тверду, висушену сонцем стежку, що йде сіножаттю — там росте кінський щавель і коров’як, а ліворуч тягнеться мулке річиїце струмка, де годуються кулики. На березі струмка стоїть літня хижка. Під стіною хліва — купа свіжого, теплого гною, а поряд — ще одна, давніша, підсохла зверху. Далі знов огорожа й гаряча втоптана стежка від хліва до будинку, а там до самого бору веде розжарена піщана дорога, що перетинає струмок — цього разу через місточок, — де по берегах росте комиш: його вмочаєш у гас і запалюєш, мов смолоскип, коли вночі ловиш рибу з остями.

Далі путівець повертає ліворуч і йде узлісся^' нагору, а ти вступаєш у бір, на широку глинясту просіку, завжди прохолодну під шапками дерев, — таку широку її зробили для того, щоб витягати з лісу ялинову кору, яку обдирали індіанці. Кору складали у великі довгі стоси й накривали, мов хатки, тією ж таки корою, а облуплені колоди, величезні й жовті, залишалися там, де зрубано дерева. їх так і кидали гнити в лісі, навіть не обрубували й не палили верховіття. Чинбарні в Бойн-Сіті була потрібна сама кора, і взимку її тягли волоком по кризі через озеро, а лісу з кожним роком меншало, зате більшало голих, випалених сонцем та порослих бур'яном порубів.

Але тоді лісу було ще багато, незайманого лісу з високими рівними стовбурами аж ген до гілля, де ноги м'яко ступали по чистій рудій глиці, що встеляла нічим не порослу землю, і де навіть у найгарячіші дні був холодок, — і вони троє сиділи, прихилившись до грубезного, у два людських зрости завширшки, стовбура, легенький вітрець шелестів у високих верхівках дерев,

прохолодне проміння вкривало землю- світляними острівцями, і Біллі сказав:

— Хочеш іще раз лягти з Труді?

— Труді, ти хочеш?

— Еге.

— То ходімо.

— Ні, тут.

— Але ж Біллі…

— А що нам Біллі. Він мій брат.